Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Кубела подався далі, відчуваючи спиною їхні пильні погляди. Що ж, могло бути й гірше. Понад усе він боявся, що його впізнають. Напевне під час свого офіційного існування він регулярно відвідував матір і персонал корпусу знав, що він загинув. А може, хтось із санітарів бачив його фото в телевізорі?

Сьомий корпус. Він відразу ж упізнав ґратчасту огорожу і двері з особливим подвійним засувом, що були зазвичай у місцях, які призначалися для небезпечних пацієнтів. На його дзвінок вийшла молодиця з могутніми плечима і неприступним виглядом. У її погляді нічого не промайнуло. Вона не впізнала його. Він назвав материне ім’я. Францишка Кубела справді перебуває в цьому корпусі. Медсестра працює тут нещодавно.

Крізь ґрати він пояснив, чому так довго не провідував свою матір, попутно вигадуючи закордонні відрядження та іншу нісенітницю. Він боявся, що та молодиця вимагатиме в нього посвідку особи. Щоб пошити її в дурні, він вкинув у балачку декілька психіатричних термінів, і вони таки стали в пригоді. Медсестра відчинила двері.

— Я проведу вас, — безапеляційно заявила вона.

Вони пройшли алеями, оточеними моріжками і віковічними деревами. Голі віти скидалися на видерті електричні дроти. Дорогою їм трапився з десяток пацієнтів. Слиняві роти, зашерхлі губи, мляві погляди, безвільно опущені руки. Усе як завжди.

— Ось вона, — збавивши ходу, сказала медсестра.

Кубела угледів постать, яка сиділа на лаві, загорнувшись у яскраво-блакитний пуховик. Лице затуляли пацьорки жорстких брудних кіс, тож його й геть не видно було. На ногах у неї були білі реперські кросівки з грубими, немов аж пружинистими підошвами.

Він попрямував до тієї почвари. Медсестра йшла за ним услід.

— Дякую, тепер ви можете покинути мене.

— Ні, я мушу вас супроводжувати. Такі правила. — Медсестра усміхнулася, намагаючись пом’якшити відмову. — Вона небезпечна.

— Я можу захистити себе.

— Небезпечна вона для самої себе. Хтозна, яка в неї буде реакція.

— То залишайтеся тут. Якщо виникнуть проблеми, ви зможете втрутитися.

Медсестра згорнула руки на грудях, прибравши пози вартівника на чатах. Кубела попрямував далі. Він очікував побачити мертвотно-бліду мару з виснаженим кощавим обличчям. Та його мати виявилася брезклою. Відвислі щоки, повіки — все запливло нездоровим салом. Побічний ефект від пігулок та уколів. Він також звернув увагу на ознаки екстрапірамідального синдрому, притаманні хворим, що вживають нейролептики: ригідність кінцівок, тремтячі пальці…

Францишка курила, тримаючи руку біля самісінького рота. Обличчя її перехняблене було лютою гримасою, шкіра вкрита темними плямами. Жорсткі коси майже затуляли її брезкле лице. У вільній руці вона тримала пачку цигарок і запальничку.

— Мамо?

Жодної реакції. Він ступнув ще крок і знову погукав її. Слово «мама» різонуло йому в горлі, неначе лезо бритви. Аж Францишка, не поворухнувши головою, повела очима в його бік, наче біснувата.

Кубела сів на лаві біля неї.

— Мамо, це я, Франсуа.

Вона зиркнула на нього. Її обличчя трохи напружилося, потім вона помалу кивнула. Потроху вираз змінився. Тепер вона була перелякана. Насилу згорнула руки й обхопила ними живіт. Губи її тремтіли. У Кубели стиснулося серце. Він розраховував на зізнання, та його, здається, спіткає справжнісінький струс.

— Co chcesz?[72]

— Говори французькою, прошу тебе.

— Що тобі треба?

Голос звучав вороже. Низькі звуки рипіли, немов іржавий двигун. Тонкі вуста виділялися на обвислому обличчі, мов шпарина.

— Я хочу побалакати з тобою про мого брата.

Вона стиснула черево ще дужче. Він уявив собі матку, яка виносила його самого і його темного близнюка. Арену ненависті та загрози. Черево, що тепер стало поточеним ліками кім’яхом тельбухів.

— Про якого це брата?

Вона припалила від недопалка чергову цигарку.

— Того, що народився разом зі мною.

— Нема в тебе брата. Я вчасно вбила його.

Кубела нахилився до неї і, попри вітер та свіже повітря, відчув, як від неї тхнуло. То був сморід застарілого поту, сечі й мастил.

— Я прочитав твою історію хвороби.

— Убити. Він хотів тебе вбити. Я порятувала тебе.

— Ні, матінко, — тихо сказав він. — Операції не було. Редукція ембріона виявилася непотрібною. Тільки я не знаю чому. Ніяких пояснень у документах я не знайшов.

Вона не відповіла.

— Я був у тебе вдома, — провадив він. — У завулку Жана Жореса, у Пантені, пам’ятаєш? Знайшов твоє УЗД, медичні висновки, записи лікаря. Та про пологи нічогісінько. Навіть свідоцтва про народження не було. Що ж усе-таки сталося?

Ні слова. Ні поруху.

— Скажи мені! — вже голосніше мовив він. — Як уцілів мій брат?

Францишка Кубела не поворухнулася, наче заклякнувши у своїй грубій надутій куртці. Тільки пальці вряди-годи рухалися, притуляючи цигарку до вуст, і тоді вона хутко затягувалась.

— Розкажи мені, мамо. Прошу тебе…

Та полька завмерла, втупившись просто перед собою застиглим поглядом. Він раптом збагнув, що поводить себе нефахово. Розмовляв він з нею не як психіатр зі здоровим глуздом, а як обурений син. Намагався силоміць вдертися в її мізки, навіть не постукавши і не назвавшись. Не пояснив навіть, де був цілий рік. І нічого не сказав про причини, що змусили його так наполегливо розпитувати її про минуле.

— Розкажи мені, мамо, — повторив він уже спокійніше. — Я народився в одній з лікарень Пантена 18 листопада 1971 року. Я був не сам. Але ти відмовилася виховувати мого брата. Він виріс десь далеко від нас і напевне потерпав від самотності, від того, що його покинули… Де він зараз? Мені треба з ним поговорити.

Повіяв вітер, і сморід садонув йому в носа. Холоднеча і тепле сонячне проміння тільки загострювали той дух. Францишка просто-таки пріла на осонні.

— Мій брат повернувся, — прошепотів він, мало не торкаючись вустами її брудних кіс. — Він помщається мені. Нам помщається. Убиває волоцюг і намагається зробити винним мене. Він…

Кубела замовк. Божевільна не слухала його. А може, й не розуміла. Той самий закляклий погляд. Ті самі затяжки крадькома. Ні, він нічого не доможеться від неї.

Він підвівся, але тут-таки і завмер. У його руку вчепилися чиїсь пальці. Він глянув униз. Францишка покинула свою запальничку. Її рука, немов крижані обценьки, вчепилася в його рукав. Кубела перехопив її скорчену п’ясть. Він відірвав її від себе, наче