Аптекар - Стефані Маєр

— Воно не таке, як ти гадаєш, Адаме, — пообіцяла вона. — То таке класне місце, що Шефу знадобиться парка. Ззовні непоказне, але заклад має стиль. Je ne sais quoi[10], тощо. На додачу власники добре підготовлені до знімання. Шеф-кухаря звати Натаніель Вікс — хіба не чудово? — повір мені. Звісно, я не хочу здатись непрофесійною, але я підбивала клинці. І впіймала облизня. Офіціянтка приватно зізналась, що він одружений. Найкращих завжди забирають першими, адже так, га? Але, кажуть, у нього принадний братик. Вечорами в барі править за викидайла. Я могла б повмовляти Шефа за нього.

Вона зняла безліч фото на свій iPhone. Як вона й зазначала, фасад був неприкметним. Типовий заклад на Заході: темне дерево, сільський стиль, салонна атмосфера. А решта фото зображали здебільшого тарелі зі стравами, які, як видавалось, були занадто стильними для такого непримітного закладу. Було кілька світлин шеф-кухаря, який їй так сподобався: високий, густа борода, густе кучеряве волосся. Адамові він не здавався надто принадним, але чи ж він у цьому знається?

Можливо, Бесс до смаку лісоруби. Часто на тлі виднілась низенька жіночка з темним коротким волоссям, яка ніколи не дивилась у камеру. Мабуть, це дружина шеф-кухаря. У нього був перелік усіх, хто не має ліцензії на продаж спиртного. Шефа звуть Натаніель Вікс, отже, Кеннет — це, мабуть, його брат, що працює викидайлом, а Елліс — дружина.

Адам досі вагався, але Нейл також жваво здіймала великі пальці догори на знак схвалення «Хайдевей». Бо там найсмачніша їжа, яку вона куштувала за останні три сезони.

У них завжди було кілька запасних — на олівці були кав’ярня у Паркер і заклад, де подають тільки сніданки у Літтлетоні, але Адамові рідко доводилось телефонувати запасним. У шоу був цілий послужний список тих, кому вони пожвавили бізнес завдяки великому відсотку показів за перші два місяці після виходу шоу в ефір, а потім постійними повторами протягом року.

Було навіть кілька затятих шанувальників, які часом їхали слідом маршрутами «Шефа», обідаючи в кожному закладі, де знімалося шоу. Шеф завжди всіх нахвалював, а шоу регулярно привертало майже мільйон глядачів щовечора по неділях. Це найкраща у світі реклама й на додачу — безкоштовна.

Тому Адам був готовий почути, як на його дзвінок відреагували в барбекю-закладі з Лейквуда — «Свистячій Свині». Щойно він промовив назву шоу, власниця запищала. Адамові здалось, що він навіть розчув, як вона стукає об землю підошвами, стрибаючи угору-вниз. Достоту те саме, що вирости на порозі із величезними виграшними чеками від компанії «Publishers Clearing House»[11].

Щойно власниця опанувала себе, Адам розповів про буденні приготування, повідомивши їй дату приїзду, контактну інформацію, якої вона потребувала, підказуючи, куди б шоу хотіло отримати допуск, тощо. Вона на кожнім слові дякувала Адамові й час від часу сповіщала добру новину кожному, хто заходить у кімнату.

Адам уже сотню разів здійснював такі дзвінки, і завжди вони змушували його всміхатись і почуватись Святим Миколаєм.

Коли зателефонував у кондитерську, почув те саме, тільки у шефа-кондитера був такий заразливий глибокий сміх, що Адам сам не втримався й розсміявся. Цього разу дзвінок тривав довше попереднього, але, зрештою, Адам опанував себе, а от місцевий шеф-кухар так і не зміг.

«Хайдевей»[12] Адам залишив наостанок, знаючи, що співи на караоке у п’ятницю ввечері влаштувати буде трохи важче. Незважаючи на те, що Адамові здавалось, що шоу неабияк відхилилось від звичних закладів, він сподівався, що вони знімуть частину матеріалу в обід, а потім доповнять вечірніми розвагами і з того склепають щось годяще.

— «Хайдевей», слухаю, — на його дзвінок відповів жіночий альт. — Як можу Вам допомогти?

На тлі Адамові чулись сподівані звуки — дзенькіт чистого посуду, який складають, «стук-стук-стук» від приготувань на кухні, кілька бурмотливих розмов, які притишили, щоб не заважати розмові по телефону. Незабаром вони розмовлятимуть на весь голос.

— Добридень, — сердечно привітався Адам. — Чи можу я поговорити з пані Вікс, будь ласка, чи кимось із панів Віксів?

— Я пані Вікс.

— Чудово. Привіт. Мене звати Адам Копецки, я телефоную Вам із шоу «The Great American Food Trip»[13].

Він чекав. Часом люди потребували із хвилину, щоб допетрати. Цікаво, пані Вікс із тих, хто пищить, чи з тих, хто зітхає? Мабуть, крикуха.

— Звісно, — холодно відповіла пані Вікс. — Чим можу вам допомогти?

Адам ніяково прокашлявся. Часом і таке траплялось. Не всі знали це шоу, хоча останніми днями про нього чимало балакали.

— Ми — кулінарне реаліті-шоу, ми влаштовуємо кулінарні подорожі Шеф…

— Так, я бачила передачу, — а зараз у голосі з’явилась дрібка нетерпіння. — І як я можу вам допомогти?

Адам спантеличився. У її реакції проступала якась дивна підозріливість, ніби вона боялась, що він шахрай. Чи, можливо, навіть гірше. Адам не міг одразу збагнути, у чім річ.

Він поспішив ввести її в курс справи.

— Я телефоную, бо «Хайдевей» обрано для знімання в нашому шоу. Наші шпигуни, — він весело засміявся, — повернувшись, не могли нахвалитись вашим меню та атмосферою. Ми чули, що ви стали неабияк популярним місцевим закладом. Ми хотіли б зробити нарис про ваш заклад — розповісти про вас кожному, хто ще не чув.

Безперечно, зараз вона допетрає. Як власниця третини закладу вона, мабуть, облічує подумки фінансову вигоду. Він чекав на перший зойк.

Нічого.

Він досі чув, як торохтять тарілки, стукає ніж, бурмотіння, а десь вдалині гавкала пара собак. Якби не це, він би подумав, що дзвінок урвався. Вона поклала слухавку, чи що?

— Алло, пані Вікс?

— Так, я тут.

— Ну, тоді мої вітання. Ми плануємо навідатися у вашу місцину в першій половині наступного місяця, у тому проміжку часу ми можемо підлаштуватись під ваш графік. Я чув, що вечори у п’ятницю у вас неповторні, тож, можливо, ми так і сплануємо…

— Даруйте, кажете, вас звати пан Коперски?

— Так, але кличте мене Адамом.

— Даруйте, Адаме, нам, звісно… лестить, але не думаю, що ми зможемо взяти участь.

— О, — відповів Адам чи то зітхаючи, чи то буркочучи.

Йому траплялось кілька разів, щоб на заваді ставав розклад чи вагомі нагальні обставини: весілля, похорони, пересадка органів, що перешкодили, але мрія ніколи не помирала через наполегливі зусилля власників закладу та подальшого розчарування. Якось бідолашна жінка з Омахи пробалакала, шмигаючи носом, у слухавку цілісіньких п’ять хвилин.

— Я щиро вдячна, що ви про нас згадали…

Немов то було звичайнісіньке запрошення від далеких родичів відвідати вечірку у дворищі з