Аптекар - Стефані Маєр

Тіньовим силам, тим, що смикають ляльок за ниточки, доведеться все прикрити. Їм в очі впаде одна річ: друга людина в командуванні ЦРУ та голова програми спецоперацій, якої начебто не існує, застрелили один одного й гурт американських солдатів. Мабуть, лялькарі знищать будівлю вщент ще до того, як зможуть збагнути, про що свідчать зібрані там докази. Вони назвуть це моторошним нещастям, обвалом будівлі через вади в конструкції — яка прикрість!

Вона згадала останні Кевінові слова, перед тим як він знепритомнів.

— Ти впораєшся, Оллі. Я знаю, що ти врятуєш йому життя. Бо мусиш. А потім ви всі будете в безпеці. З Денні вже такого не трапиться, тому ти витягни його з цього.

Вона дивувалась, чи він справді так сильно в неї вірив, чи просто намагався завадити паніці, що її охопила. Але чи дозволив би він собі знепритомніти, якби не вірив у власні слова?

— Алекс?

Вона так швидко підняла голову, що стілець на коліщатках під нею відкотився на кілька сантиметрів назад. Скочивши на ноги, вона нахилилась над Деніелом, беручи його за руку, яка слабко намацувала її руку.

— Я тут, — вона глянула на його крапельницю. Мабуть, кетамін уже вийшов з організму, але він на внутрішньовенному знеболювальному, завдяки якому не відчуватиме великого дискомфорту.

— Де ми?

— У безпеці поки що.

Він поволі розплющив очі. З мить він шукав її поглядом, а потім ще мить зосереджував погляд.

Вона вже дві чи три години знала напевно, що він знову розплющить очі, але від знайомого сіро-зелення в неї майже перехопило подих. Вона відчула, як її очі сповнюються слізьми.

— Ти поранена? — спитав він.

Вона шморгнула носом.

— Ані подряпини немає.

Від легенько усміхнувся.

— А Кевін?

— І з ним усе гаразд. Чуєш, це він так хропе, а не циркулярна пилка.

Кутики його губ опустились, коли знову заплющилися очі.

— Не турбуйся за нього. З ним усе буде добре.

— Він мав… справді поганий вигляд.

— Він міцніший, ніж має бути людина — штибу тебе.

— Пробач мені, — він зітхнув. — Мене підстрелили.

— Еге, я це помітила.

— Карстен схопив пістолета у хлопця, що стояв поруч зі мною, коли Діверз націлив на нього зброю, — виправдовувався Деніел, лише на кілька міліметрів знову піднявши повіки. — Як на підстаркуватого чолов’ягу, він хутко рухався. Вони кричали одне на одного, але всі солдати стали на бік Діверза.

Алекс кивнула.

— Такі в них накази.

— Діверз наказав, і один із них вистрелив у Карстена, потім у мене. Карстен, упавши навколішки, почав стріляти. Зброї в мене не було, тому я вколов солдатів, що стояли поруч, твоєю каблучкою.

— Молодець.

— Я хотів дістатись до пістолета, але двоє солдатів, яких я отруїв, упали на мене. Я не міг їх зрушити. Мене руки не слухались.

— Власне, той, що лежав у тебе на грудях, мабуть, врятував тобі життя. Він закривав собою рану, поки до неї не дісталась я.

Деніел знову блимнув очима.

— Я гадав, що помер.

Алекс ковтнула слину.

— Відверто кажучи, певний час і я так гадала.

— Я хотів дожити, поки ти прийдеш. Я хотів дещо тобі сказати. І я почувався жахливо, знаючи, що не можу.

Вона погладила його по щоці.

— Усе гаразд. У тебе вийшло. Ти дожив.

Цими днями втіха приходила до неї легше. Відколи зустріла Деніела, вона дуже змінилась.

— Я тільки хочу, аби ти знала, що я ні про що не шкодую. Я вдячний за кожну секунду, проведену з тобою, навіть найнеприємніші з них. Я ні за що у світі не пропустив би ці миті.

Вона торкнулася своїм чолом його чола.

— І я.

Довго вони не ворушились. Вона прислухалась до того, як б’ється його серце, до рівного пищання моніторів, до грубого Кевінового хропіння на задньому плані.

— Я кохаю тебе, — пробурмотів він.

Вона усміхнулася — то був швидкий тривожний звук, достоту як тремтіння в її руках.

— Еге, я, гадаю, ніби про це здогадалась. Довго ж допетрувала, га? Хай там як, а я теж тебе кохаю.

— Нарешті ми розмовляємо однією мовою.

Вона знову засміялась.

— Ти тремтиш, — мовив він.

— У мені так багато кофеїну, що мені потрібна детоксикація.

Надворі досі було тихо, як зазвичай посеред ночі, тому шум авто, що під’їжджає за будівлею, важко було не почути. Алекс здивувалась, як мляво відреагували її нерви, отже, сил у неї обмаль, вона це збагнула. Вона почувалась виснаженою, випростовуючись і звільняючи руки. Вона вийняла ППК з-за поясу на поясниці.

— Дуже сподіваюсь, що це Вал, — пробурмотіла вона.

— Алекс, — прошепотів Деніел.

— Не рухайся навіть на частку сантиметра, Деніеле Біч, — прошепотіла вона у відповідь. — Я надто довго тебе зшивала, аби ти зараз, вставши, щось порвав. Я просто перевірю. За мить повернусь.

Поспішивши до запасних дверей, вона визирнула з-за маленької запони. Це саме та машина, якої вона сподівалась, — гидкий зелений «Ягуар» — і Вал на сидінні водія. Вона бачила, як із пасажирського місця зіскочив Ейнштейн.

Алекс знала, що мала б мати більше почуттів, знаючи, що все скінчилось і майже всі кінці заховано. Вона мала б відчувати радість, полегшення, вдячність, можливо, навіть плакати від щастя. Але її тіло геть виснажилось. Щойно кава не діятиме, вона впаде в кому.

— Це Вал, як я й сподівалась, — мовила вона до Деніела, кладучи пістолет на край імпровізованого ліжка.

— У тебе такий вигляд, ніби ти ось-ось знепритомнієш.

— Незабаром, — погодилась вона. — Але не зараз.

— Алекс? — позвала тихо Вал, заходячи у двері.

— Так.

Ейнштейн ускочив у кімнату, мотаючи головою в пошуках Кевіна. Спинившись, він трохи заскиглив, побачивши його на підлозі. Схиливши голову набік, Ейнштейн двічі лизнув Кевінове обличчя. Кевінове хропіння затнулося.

Алекс сподівалась, що Ейнштейн ляже поруч зі своїм ліпшим другом, скрутившись калачиком, але, жваво мотаючи хвостом, він розвернувся і підбіг до неї. Обома лапами він стрибнув їй у пелену так, щоб дістатись до обличчя й лизнути. Їй довелося вхопитись за Деніелове ліжко, аби не впасти з ніг.

— Обережно, Ейнштейне.

Він, ніби кахикнувши, гаркнув, немов відповівши їй. А потім, знову опустившись на чотири лапи, швидко пішов до Кевіна; умостившись біля нього, він лизав його шию знову й знову.

Алекс була ошелешена, коли Кевін заговорив. Наркотики, які вона дала йому, мали б відключити його на… власне, вона й гадки не мала, скільки часу спливло. Її мозок був надто виснажений навіть для простого додавання.

— Агов, друже, привіт, — промовив він своїм звичним голосом —