Аптекар - Стефані Маєр

— Зупинись, — мовила вона. — Дай хвильку, я покладу все на місце.

Він рвучко натиснув на гальма.

— Не барись, Оллі.

Щоб змінити тимчасові пов’язки на справжні, їй знадобилось кілька секунд. Вона, швидко поставивши крапельницю, приколола пакунок угорі на спинці заднього сидіння.

— Гаразд, — коли вона говорила цього разу, то насилу могла впізнати власний голос. — Вона знала, що більше нічого не може вдіяти, тому почала поринати у відчай. — Тепер їдь.

— Не покидай мене зараз, Олеандр, — гаркнув Кевін. — Ти сильніша за це. Я знаю, що ти впораєшся.

— Але я більше нічим не зараджу, — мовила вона, ковтаючи слова. — Я все зробила. Але цього недостатньо.

— Він упорається.

— Йому потрібно в першокласний медцентр, Кевіне. Йому потрібен торакальний хірург та операційна. Я ж не можу прочистити йому рани й поставити трубку в груди на задньому сидінні бісового «Бумера»!

Кевін мовчав.

По щоках Алекс потекли сльози, але горя вона досі не відчувала.

Тільки лють — на несправедливість, обмеження в ситуації, у якій вони опинились, на себе й свою останню поразку.

— Якщо ми залишимо його біля реанімаційного відділення… — просопіла вона.

— Ми передамо його в руки поганцям. Адже вони шукатимуть у лікарнях.

— Тоді він помре, — прошепотіла вона.

— Краще вже так, ніж у такій кімнаті, з якої ти мене щойно витягла.

— Хіба ми щойно поганців не повбивали?

— Пейс досі головний, Оллі, поки не приклеїть той антинікотиновий пластир, що треба, він, з огляду на обставини, можливо, почне курити знову. Якщо він не помре… навіть без своїх партнерів, м’язистих підлеглих йому не бракує. Лікарні відпадають.

Вона схилила голову, спустошена.

Секунди цокали. Вона рахувала їх за слабким безперервним Деніеловим пульсом на шиї. Мабуть, треба було їй сідати за кермо. Вона й гадки не мала, як почувається зараз Кевін, але він, здавалось, зовсім не виснажився від зусиль, анітрішки не сповільнивши своїх рухів через міріаду ран. Він — машина. Добре, що Деніел теж поділяв його залізне здоров’я.

Але шукати зараз виправдання для своїх надій здавалось дурницею.

— Якщо… — замислено повів Кевін.

— Що?

— Якби в тебе була операційна… якби я добув тобі те, що необхідно. Ти могла б посісти місце торакального хірурга?

— Це не моя спеціальність, але… Мабуть, основне я змогла б зробити. — Вона захитала головою. — Кев, а де ми негайно, на ходу, добудемо операційну? Якби ми були в Чикаго, можливо, я знайшла б чоловіка, який… але…

Кевін випустив смішок, ні, радше гавкнув.

— Оллі, у мене є одна думка.

Алекс не відчувала, скільки часу спливло. Можливо, була третя ранку, можливо, четверта. Вона почувалась розбитою від виснаження, але водночас — настороженою та стривоженою. Рука, у якій вона тримала полістиролову філіжанку з кавою так тремтіла, що рідина всередині здавалась мініатюрним морем, що штормить. Але то пусте. Тверда рука їй уже не потрібна.

Джоуї Джанкарло. Їй і на думку ніколи не спадало, що колись вона відчуватиме стільки теплоти до її колишнього куратора-мафіозі, але сьогодні вона благословляла його ім’я. Якби вона не пройшла те, що можна прирівняти до інтенсивного курсу травмотерапії з Братією, вона б ніколи не спромоглась витягнути Деніела. Завдяки кожному бандиту та мафіозі, якого вона оперувала, її досвід збагачувався саме тими знаннями, що дозволили їй сьогодні стати водночас фельдшером невідкладної допомоги та хірургом. Мабуть, їй слід відправити Джоуї листівку з подяками.

Вона опустила тремтливу вільну руку у волосся, раптом шкодуючи, що не курить, як Пейс. Курці завжди видаються такими спокійними зі своєю цигаркою в руці. Вона потребувала чогось, що допомогло б їй опанувати себе, уповільнити її серце, що калатало, але єдина матеріальна втіха, яку вона знайшла — чашка міцної чорної багнюки, яку тримала зараз у руці та яка насправді ніяк не допомагала розслабитись.

Лікар Волькстафф хропів на вм’ятій канапі, утиснутій між двома великими шафами для зберігання, що підпирали чорну стіну його кабінету. Він виявився навдивовижу вправним — попри його вік та спеціалізацію. Їм довелося сяк-так, нашвидкуруч, скомпонувати те, чого вони потребували в операційній, але він виявився винахідливим і добре знався на інструментах, а її надихнув відчай. Гуртом вони стали потужною командою. Вони навіть спромоглись змайструвати непоганий саморобний клапан Геймліха, що, як видавалось, зараз працює просто чудово. Розмірене пищання, що відтворювало Деніелове серцебиття, — найбільш заспокійливий звук, який вона чула за все життя. Хоча воно ніяк не могло зарадити її надміру стимульованій кофеїном нервовій системі. Вона несвідомо зробила ще один ковток кави.

Деніел мав добрий колір обличчя, рівне дихання. Він і справді поділяв усі фізичні характеристики з Кевіном, здавалося, він був створений, щоб виживати. Лікар Волькстафф зізнався, що ніколи не бачив операції, яка пройшла б настільки спокійно, а він свого часу оперував чимало легеневих ушкоджень, хоча здебільшого то були рани від проколів. Можливо, завтра Деніел вийде звідси своїми ногами.

Обережно поставивши чашку на стільницю, вона, стиснувши тремтливі руки в кулаки, поволі повернулася до стільця біля Деніелового ліжка й сіла. Насправді в операційній стояло два поєднаних столи. Для Деніела жодні з тутешніх меблів завдовжки не годились.

За мить вона схилила голову на тонку, вкриту пластиком подушку й заплющилась.

Вона міркувала про те, чого сьогодні їм вдалося досягти, та що вона фактично виторгувала Деніелове життя.

Діверз та Карстен померли. Можливо, більше немає жодної живої душі, окрім Вейда Пейса, котра б знала, що вона — жива. І йому лишились лічені години життя. Сподівалась.

Кевін хропів на підлозі, поклавши замість подушки старезну підстилку для собаки. Вона дала йому найбільшу дозу знеболювального, що була безпечною, а лікар Волькстафф прочистив йому рани, щойно Деніел був у безпеці. Зараз для Кевіна найкраще — це сон.

На цей час Вал уже мала відвезти Лівві у пункт невідкладної медичної допомоги, який вони обрали через відсутність камер, разом зі сповненою граматичних помилок і слізних вибачень запискою, надряпаною Алекс. Цікаво, наскільки серйозними будуть подальші пошуки поліцією викрадача дитини. Лівві ніяк не скривдили, вона не пам’ятає часу, проведеного без Ерін. У вашингтонської поліції, безперечно, буде обмаль часу, аби вистежити знавіснілу матір, яка вважала, що ця дівчинка схожа на її доньку, яка подорослішала, яку викрав багато років тому батько, з яким вони розійшлись і мешкали окремо. Імовірно, вони знайдуть кілька справ про зниклих дітей, які підійдуть під розпливчастий опис, що вона їм надала. Вони спрямують увагу влади не в той напрям. Можливо, вони того ж дня поєднають викрадення Лівві зі смертю її діда, але навряд. Поліції доведеться перебрати цілий ріг достатку,