Аптекар - Стефані Маєр

— Кев? — спитав Деніел. Алекс твердо поклала руку йому на чоло, побачивши, як він сіпнувся, ніби хотів підвестися.

— Денні? — майже прокричав Кевін. Волькстафф, хрокнувши, перевернувся на другий бік.

Кевін підтягнувся, здригнувшись.

— Мабуть, тобі не варто ворушитись… — повела Алекс, а коли він взагалі знехтував нею: — Та хоч на ноги не ставай!

— Я в нормі, — фуркнув Кевін.

— Ти — йолоп, — різко заговорила Вал. — Замри на дві секунди.

Вал уже зняла те дивне авангардне вбрання для бігу штибу сарі й зараз була зодягнена у спортивний костюм та футболку. Вона вийшла у двері, на яких зазначалось «ФОЙЄ». Кевін спантеличено чекав, сидячи на лінолеумі й однією рукою спершись на стіну. Вона повернулась майже негайно, штовхаючи перед собою офісне крісло на коліщатках, її обличчя набуло розсердженого виразу. Якби у Алекс залишилась хоча б крапля сил, вона б заздрісно зітхнула. Вал мала вкрай чудний вигляд як на людину із зібраним у високий хвіст волоссям, без макіяжу, яка спала не більше, ніж усі вони.

— Я майже впевнена, що візків вони тут не мають, але наразі вистачить і цього, — мовила Вал. — Сідай.

Незважаючи на те, що голос у неї був украй роздратований, вона подала йому обидві руки, щоб він піднявся. Він зашипів і захитався, коли його підошви торкнулись землі, але щойно сівши, почав відпихатись ногами, аби підкотитись ближче до Деніела.

— Ей, припини, — застерігала Вал. Вона направляла крісло, везучи по кімнаті, поки Кевін обережно тримав ноги на кілька сантиметрів над землею. Вал спинилась, коли Кевін опинився поруч із Алекс. Алекс, шарпаючи, відступила на крок, аби пропустити його.

Кевін приголомшено витріщався на розплющені очі Деніела й гарний колір обличчя. Обережно від погладив братове волосся, не приховуючи свого страху торкнутись якоїсь іншої частини його тіла.

— Скидається на те, що твоя отруйниця виконала свою справу, — грубувато промовив Кевін. — Хоча той твій швед, що вже почав був лисіти, мені не надто сподобався.

— Це Вал вигадала.

Кевін кивнув, на мить розгубившись.

— Ти не мав за мною приходити. Я не хотів, щоб ти так чинив.

— Ти заради мене вчинив би саме так.

— Це інше, — він захитав головою, коли Деніел почав заперечувати. — Але ж із тобою все буде гаразд? — Кевін підвів очі на Алекс, шукаючи відповіді.

Видихнувши крізь ніс, вона кивнула.

— Здається, він буде абсолютно здоровим. Гадки не маю, чому ви обидва такі. Ви впевнені, що у вашої мами не було побачення на одну ніч із генетично модифікованим суперменом?

Коли Кевін різко простягнув руку в її бік, найперше Алекс спало на думку, що вона перестаралась із коментарем про матір. Але перш ніж вона приготувалась до удару, він грубо її схопив і потягнув до себе в незграбні ведмежі обійми. Несподівано вона сиділа скраю в нього на колінах, обійнявши його під руки, і нічого не могла вдіяти, коли він вирішив поцілувати її просто в губи з мокрим та гучним «цмок».

— Агов! — протестував Деніел, — забери свою мармизу від моєї отруйниці!

Алекс різко відхилила голову вбік, нарешті знову щось відчуваючи: нудоту.

— Ану забери руки, психопате, — почула, як гримнула Вал, сміючись.

Кевін умудрився розвернути стільця на сто вісімдесят градусів.

— Ти геній, Оллі. Аж не віриться, що ти змогла.

— Іди, віддяч Вольксаффу, він виконав половину роботи.

Але він її ніяк не відпускав. Він ніби й не помічав, що вона відчайдушно намагалась викрутитись з його обіймів. — Оце так вистава! Не йму віри, що ти отак просто прийшла й організувала для мене втечу! І ніколи не кажи мені, що ти не спецпризначенка, — любонько, та в загонах спецпризначенців тільки мріють бути такими, як ти!

Ейнштейн завив, і Алекс відчула, як навколо її зап’ястка зімкнулись щелепи. Він потягнув, намагаючись допомогти їй вирватись. А Кевін наче й не помітив нічого.

Вона знала, де Кевіна найгірше поранено. Незабаром вона цим знанням скористається, якщо доведеться.

— Відпусти!

— Кевіне, — заговорив Деніел стриманим, але холодним тоном. — Якщо зараз же не поставиш Алекс на місце, я пристрелю тебе з її пістолета.

Нарешті Кевін розімкнув обійми. Вона вислизнула, звільнившись, і вони обоє нетепрпляче повернулись до Деніела.

— Не ворушись, — мовили вони в унісон.

Алекс знову почала дихати, побачивши, що Деніел насправді не потягнувся за її пістолетом.

— Волькстафф? — спитав Деніел. — Мені знайоме це ім’я… де ми?

— Пам’ятаєш його? — спитав Кевін. — Він урятував життя моєму кращому другові у п’ятому класі, коли той попався у ведмежу пастку. Невже ти забув?

Деніел заблимав очима.

— Томмі Веласкес втрапив у пастку для ведмедів? — спантеличено спитав він.

Кевін усміхнувся.

— Томмі не був моїм найліпшим другом, — він погладив Ейнштейна по голові, а пес потерся мордою об ногу Кевіна, досі не тямлячи себе від радості.

— Стривай…Волькстафф? — повторив Деніел, нарешті склавши два і два. — Так ти мене до ветеринара привіз?

Алекс поклала руку йому на чоло.

— Шшш. Це найліпше місце. Волькстафф — суперзірка. Він урятував тобі життя.

— Ну-ну! — нарешті втрутився важкий голос Волькстаффа. — Я був тільки асистентом, докторе Алекс. І не намагайтесь поставити мені у заслугу спасіння Денні.

Волькстафф сидів на канапі, пригладжуючи непокірні жмути сивого волосся, яке стирчало в усі боки, обрамляючи його обличчя, наче ореол. Він нагадав Алекс Барнабі, і вона збагнула, чому їй так затишно було працювати пліч-о-пліч з цим привітним стариганом, який, вочевидь, досі був вірним другом родини Бічів.

— Для мене було честю працювати пліч-о-пліч з вами, лікарю, — вів далі Волькстафф, дріботячи їм назустріч. Зараз він видавався немічним через свій поважний вік, але протягом усієї довгої ночі він не виявив і краплі слабкості. Він усміхнувся Деніелові. — Добре бачити тебе знову при тямі, хлопчику, — його голос зараз пролунав майже пошепки. — Ти взяв перший приз, малий. Не зіпсуй же все з цією.

— О, я знаю, пане.

Алекс насупилась. Вона й словом не прохопилась про свої почуття до Деніела, а Деніел лежав непритомний. Чому їхні почуття для всіх такі очевидні?

Волькстафф обернувся.

— Що за розкішна вівчарка! Невже це Ейнштейн, га? Скільки років минуло!

— Це його онук, власне, — відповів йому Кевін.

— Оце так дивовижа! — він нахилився, аби погладити Ейнштейна за вухом. — Який красень!

Ейнштейн лизнув йому руку. Сьогодні цей пес любив усіх людей.

— А тепер, Кевіне, — промовив Волькстафф, випростовуючись, — ти хочеш знову ходити? Бо якщо так, то маєш задерти ноги догори, і