Бібліотека душ - Ренсом Ріггз
— Ще раз, як те місце називається? — перепитав Едисон.
— Диявольський Акр, — мрійливо проказав човняр.
Едисон дрібно-дрібно затремтів — від кінчика носа до хвоста.
— Я його знаю, — похмуро мовив він. — Страхітлива місцина… кубло розпусти, найнебезпечніші нетрі за всю довгу історію існування Лондона. Я чув історії про дивних тварин, яких привозили туди в клітках і змушували брати участь у кривавих спортивних боях. Ведмегримів нацьковували на емурафів, шимпорогів — на фламінгоцапів… батьків — на рідних дітей! Вони були змушені калічити і вбивати одне одного заради забаганки кількох хворих на голову дивнюків.
— Це огидно, — скривилася Емма. — Які дивні могли брати участь у такому?
Едисон тільки головою згорьовано похитав.
— Розбійники… найманці… вигнанці…
— Але в царстві дивних немає вигнанців! — здивувалася Емма. — Кожного дивного, який скоїв злочин, під конвоєм відпроваджують у каральний контур!
— Як мало ви знаєте про власний світ, — зауважив човняр.
— Злочинців не можна ув’язнити, якщо їх не спіймали, — пояснив Едисон. — Не можна, якщо вони встигли вискочити з контуру — безкарними, некерованими.
— За вашими розповідями схоже на Пекло, — сказав я. — Навіщо комусь добровільно туди йти?
— Те, що для когось Пекло, для інших — рай на землі, — відповів човняр. — Це останній острівець справжньої свободи. Там можна що завгодно купити, продати… — І, нахилившись до мене, пошепки додав: — Що завгодно сховати.
— Наприклад, викрадених імбрин і дивних дітей? — уточнив я. — Ви на це натякаєте?
— Нічого такого я не казав, — стенув плечима човняр і зробив вигляд, що його дуже цікавить щур, виловлений у складках плаща. — Персі, киш, татко працює.
І поки він обережно ставив щура на дошки, я підтягнув до себе поближче Емму та Едисона.
— Що скажете? — пошепки спитав я. — Наших справді могли відвезти до цього… диявольського місця?
— Ну, своїх полонених вони мусять тримати в контурі, і досить-таки старому, — сказала Емма. — Інакше більшість із нас пришвидшено постаріє і через день-два помре.
— Але яке витворам діло до того, чи ми помремо? — спитав я. — Вони просто хочуть забрати наші душі.
— Можливо. Але вони не можуть дати померти імбринам. Ті їм потрібні, щоб відтворити подію тисяча дев’ятсот восьмого року. Пам’ятаєте витвірський божевільний задум?
— Усе те, про що марив Ґолан. Безсмертя й влада над світом…
— Ага. Тож вони місяцями викрадали імбрин, і їм потрібно знайти для них таке місце, де вони не перетворяться на сушену кірку від апельсина, так? Тобто дуже старий контур. Щоб йому було років вісімдесят чи сто щонайменше. І якщо Диявольський Акр — це джунглі, де править бал розпуста й беззаконня…
— Саме так, — підтвердив Едисон.
— …тоді для витворів це ідеальне місце, щоб переховувати полонених.
— До того ж у самісінькому серці Лондона, — сказав Едисон. — Просто в усіх перед носом. Розумні поганці…
— Тоді, напевно, питання знято, — кивнув я.
Емма обережно підійшла до Шарона.
— Нам, будь ласка, три квиточки до тієї бридкої страхітливої клоаки, яку ви описували.
— Добре, добре подумайте над тим, чого ви хочете, — порадив перевізник. — Такі невинні ягнята, як ви, не завжди повертаються з Диявольського Акра.
— Ми добре подумали, — запевнив його я.
— Що ж, дуже добре. Але не кажіть потім, що я вас не попереджав.
— От тільки в нас немає трьох золотих, — повідомила йому Емма.
— Справді? — Шарон склав довгі пальці обох рук дашком і протягло зітхнув. З каптура війнуло розритою могилою. — Зазвичай я наполягаю, щоб платили наперед, але сьогодні вранці в мене напрочуд щедрий настрій. Мене зачарував ваш хоробрий оптимізм. Відвезу вас у борг.
І він розсміявся. Так, наче знав, що розплатитися з ним ми не зможемо, бо не виживемо. Відступивши вбік, він здійняв руку в плащі й показав на човен.
— Діти, ласкаво прошу на борт.
Розділ другий
Перед тим, як ми сіли в човник, Шарон влаштував цілу виставу з витяганням звідти шести звивистих щурів — так, неначе привілей пливти без страху підчепити чуму чи ще якусь моровицю дарували тільки ВІП-дивним. А тоді простягнув Еммі руку й допоміг зійти з причалу. Нас утрьох посадили поряд на просту дерев’яну лавицю. Поки Шарон вовтузився з причальним тросом, я думав про те, навіщо ми йому довірилися і що це з нашого боку — просто дурість чи вже неприпустима відчайдушність, як ніби лягти подрімати на проїжджій частині?
Проблема з умовною лінією між «просто дурістю» та «повним ідіотизмом» полягає в тому, що ти часто не знаєш, з якого боку від неї стоїш, аж поки не стає запізно. На той час, коли все більш-менш вляжеться й ти зможеш спокійно поміркувати, кнопку вже натиснуто, літак виїхав з ангару або, в нашому випадку, човен відплив від пристані. І коли на моїх очах Шарон відштовхнувся від причалу голою ногою (голою, і я помітив, що вона не зовсім схожа на людську: пальці на ній завдовжки з сосиски в міні-хотдоґах, а ороговілі жовті нігті пазуристо покручені на кінцях), на душу каменем лягло впевнене розуміння того, з якого боку лінії ми опинилися, і що запізно вже чимось цьому зарадити.
Шарон смикнув за шнур допотопного зовнішнього двигуна, і той закашлявся, видихаючи хмарину синього вихлопу. Човняр опустився в калюжу чорної тканини, що утворилася в човні від його плаща, й сховав під лавку свої чималі ножиська. Він розігнав двигун і повів нас із-під пристані у відкритий водний простір, крізь ліс грізних дерев’яних стовпів на тепле сонечко. Ми випливли в канал, рукотворну притоку Темзи, яку з обох стінами обступали будівлі зі скла. На поверхні теліпалося більше корабликів, ніж у малої дитини у ванні під час купелі, — льодяниково-червоні буксири, широкі пласкі баржі й туристичні човни, на верхніх палубах яких яблуку ніде було впасти від екскурсантів, що дихали свіжим повітрям. І, хоч як це було дивно, жоден з них не помітив незвичного суденця, що буркотіло повз них, не націлився на нього об’єктивом камери, хоч подивитися тут було на що: біля стерна — янгол смерті, на пасажирському сидінні — двоє заляпаних кров’ю дітей, і собака в окулярах дивиться кудись за борт. Утім, це було
