Бібліотека душ - Ренсом Ріггз
Едисон зробив коло, обнюхуючи землю, потім, спантеличений, сів. Обережно (тому що навіть у цьому натовпі говорющий пес викликав би переляк) я нахилився й спитав у нього, що сталося.
— Просто… е-е-е, — став затинатися він, — я, здається…
— Загубив слід? — спитала Емма. — Я думала, твій ніс ніколи не підводить.
— Я лише втратив слід, ненадовго. Але я не розумію, чому… він чітко веде до цього місця, а далі зникає.
— Зав’яжи шнурівку, — раптом наказала Емма. — Зараз же.
Я подивився вниз, на своє взуття.
— Але вони не…
Емма схопила мене за лікоть і смикнула вниз.
— Зав’яжи. Шнурівку, — повторила вона, а самими губами промовила: — Витвір!
Ми поставали на коліна, сховавшись у негустому натовпі. І ось гучно затріщала рація, і напружений голос промовив:
— Код сто сорок один! Усім загонам повертатися на базу негайно!
Витвір був близько. Ми почули, як він відповідає хрипливим голосом із дивним акцентом:
— Це М. Переслідую втікачів. Прошу дозволу продовжувати пошук. Прийом.
Ми з Еммою обмінялися напруженими поглядами.
— Відмова, М. Чистильники приберуть квадрат пізніше. Прийом.
— Здається, хлопець має на чистильників якийсь вплив. Прибирання може не дати потрібного ефекту.
Чистильники. Напевно, він говорив про витворів. І вже точно про мене.
— Відмова! — голосно повторив тріскучий голос. — Негайно повертайся на базу, інакше ніч проведеш у ямі, кінець зв’язку!
— Прийнято, — буркнув у рацію витвір і з гордим виглядом пішов геть.
— Треба йти за ним, — сказала Емма. — Він приведе нас до інших!
— І потрапити прямісінько в пащу до лева, — зауважив Едисон. — Хоча, думаю, цього нам не уникнути.
У мене все ще йшла обертом голова.
— Вони знають, хто я, — кволим голосом промовив я. — Напевно, бачили, що я робив.
— Саме так, — підтвердила Емма. — І їх це налякало до випадіння кишок!
Я розігнувся й провів витвора поглядом. Той помарширував крізь юрбу, перескочив через загорожу для машин і підтюпцем побіг до припаркованого поліцейського автомобіля.
Ми пішли за ним до дорожньої загорожі. Я роззирнувся навколо, намагаючись уявити, яким буде наступний крок викрадача. Позаду нас галасував натовп, а попереду, за дорожним бар’єром, у пошуках місць для парковки кварталом никали машини.
— Може, наші друзі сюди дійшли пішки, — сказав я, — а потім їх посадили в машину.
Едисон просяяв. Він зіп’явся на задні лапи й визирнув за бар’єр.
— Так! Напевно, так і було. Розумний хлопчик!
— А чого ти так радієш? — спитала Емма. — Якщо їх повезли на машині, то зараз вони можуть бути де завгодно!
— Тоді ми підемо за ними куди завгодно, — особливо виразно проказав Едисон. — Хоча я сумніваюся, що вони зараз страшно далеко. У мого колишнього хазяїна тут неподалік був будинок, тож я добре знаю цю частину міста. Тут неподалік нема ні великих портів, ні місць для виїзду з Лондона. Зате тут є декілька входів до контурів. Набагато більша ймовірність, що їх повели в один з них. Ану підніміть мене!
Я підняв, і за моєю допомогою він переліз через бар’єр та став винюхувати на протилежному боці. І за лічені секунди віднайшов слід наших друзів.
— Сюди! — вигукнув він, показуючи на вулицю в бік витвора, котрий заліз у поліцейську машину і вже від’їжджав.
— Схоже, ми підемо на прогулянку, — сказав я Еммі. — Ти як, зможеш?
— Зможу. За умови, що протягом кількох наступних годин ми знайдемо якийсь контур. Інакше в мене почне відростати сиве волосся і з’являться гусячі лапки біля очей. — І вона всміхнулася, наче в цьому було щось смішне.
— Я цього не допущу, — пообіцяв я.
Ми перестрибнули через загорожу. Я востаннє озирнувся на станцію підземки, що лишилася позаду.
— Бачиш порожняка? — спитала Емма.
— Ні. Я не знаю, де він. І це мене турбує.
— Давай зараз турбуватися про щось одне, — запропонувала вона.
* * *
Ми крокували так швидко, як могла Емма. Трималися того боку вулиці, який усе ще потопав у ранкових тінях, видивлялися поліцію й ішли за нюхом Едисона. Біля доків ми потрапили в індустріальний район. Між прогалинами пакгаузів темно поблискувала Темза. Далі почався модний район для шопінгу, де осяйні крамниці стояли під коронами скляних таунхаусів. Понад їхніми дахами, на тлі ясно-синього неба, виднілася баня собору святого Павла, знову ціла. Усі бомби було скинуто, бомбардувальники давно зникли — їх збили, здали на брухт, відправили на пенсію в музеї, де вони припадали пилом за мотузками, а на них час від часу витріщалися школярі, для яких війна була чимось не менш далеким, ніж хрестові походи. А для мене вона в буквальному розумінні відбувалася вчора. Не вірилося, що тільки вчора ввечері на цих самих почорнілих вулицях зяяли вирви від бомб і ми бігли вздовж них, рятуючись від смерті. Зараз їх було не впізнати. Торговельні центри, здавалося, повиростали з попелу — так само, як і люди, які в них гуляли, з опущеними головами, приклеєні до мобілок, одягнені в бренди. Раптом теперішнє здалося мені дуже чужим, таким порожнім і неуважним. Я почувався одним з тих міфічних героїв, який із боєм проклав собі шлях назовні з підземного царства і вже тут зрозумів, що горішній світ так само проклятий, як і той, що внизу.
І тут мене накрило. Я повернувся. Я знову в теперішньому і вийшов з контуру без жодного втручання з боку пані Сапсан… хоча це начебто було неможливо.
— Еммо? — спитав я. — Як я сюди потрапив?
Вона не зводила погляду з вулиці попереду — видивлялася можливі неприємності.
— Куди, в Лондон? На поїзді, дурнику.
— Ні. — Я заговорив тихіше. — Я маю на увазі — в цей час, у теперішнє. Ти казала, що пані Сапсан — єдина, хто може відправити мене назад.
Емма озирнулася і, звузивши очі, глянула на мене.
— Так, — повільно промовила вона. — Єдина.
— Ти помилилася.
— Ні, так і було, я впевнена. Так це все працює.
— Тоді як я сюди потрапив?
Вигляд у неї був розгублений.
— Джейкобе, я не знаю. Може…
— Ось! — радісно вигукнув Едисон, і ми облишили дивуватися, щоб глянути туди, де він стояв. Його тіло нерухомо заклякло, вказуючи вниз, на вулицю, куди ми тільки-но повернули. — Я вловлюю десятки слідів дивних, десятки поверх десятків. І вони свіжі!
— І що це означає? — спитав я.
— Цією дорогою везли не тільки наших друзів,
