Містер Мерседес - Стівен Кінг

Ґеллісон дивиться на них стривожено.

— Сполохати кого? Підірве що?

Ходжес продовжує вимагати від доглядача.

— Носять що? Вокі-токі? Радіотелефони?

— Радіо, атож. У них… — Він смикає себе за пипку вуха. — Ну, знаєте, такі

штуки, схожі на ті, що в глухуватих. Як ото носять ФБР і секретні служби.

Що тут відбувається? Скажіть мені, що мова не про бомбу. — І не

вподобавши того, що він бачить на блідому, спливаючому потом обличчі

Ходжеса. — Ісусе, невже?

Ходжес проходить повз нього до печеристої складської зони. Поза

нагромадженням якогось верхотурного реквізиту, декораціями й пюпітрами

там костюмерний і столярний цехи. Музика звучить гучніше, ніж будь-коли, і йому стає важко дихати. Біль пробирається вниз по його лівій руці, і в

грудях вчувається тяжкість, але голова в нього ясна.

Брейді або поголився налисо, або підстригся коротко й пофарбував те, що

залишилося. Він міг скористатися гримом, щоб затемнити собі шкіру, або

вставити кольорові контактні лінзи, або одягти окуляри. Але навіть з усім

цим він все одно залишався б самотнім чоловіком на концерті, повному юних

дівчат. Після тих застережень, які Ходжес згодував Віндому, Хартсфілд все

одно мусив викликати до себе увагу й підозру. А ще ж з ним вибухівка.

Холлі та Джером про неї знають, але Ходжес знає більше. Там ще й сталеві

кульки, і їх, можливо, до біса багато. Якщо його навіть не перехопили в

дверях, яким чином Хартсфілд проніс все це досередини? Невже служба

безпеки тут дійсно така нікудишня?

Ґеллісон хапає його за ліву руку і, коли він її стискає, Ходжес відчуває, як біль йому стрибає по ній вгору, аж у скроні.

— Я сам піду. Схоплю першого охоронця, якого побачу, і скажу йому, щоб

передав по радіо Віндому, аби той прийшов сюди й побалакав з вами.

— Ні, — заперечує Ходжес. — Ви цього не робитимете, сер.

Холлі Джібні з них єдина, хто все ясно бачить і розуміє. Містер Мерседес

всередині. У нього бомба, і лише завдяки милості Господній він її досі не

підірвав. Надто пізно вже для поліції, і надто пізно для охоронців із

служби безпеки «МАКу». І надто пізно для нього самого.

Але.

Ходжес сідає на один із порожніх ящиків.

— Джероме. Холлі. Підійдіть до мене.

Вони підходять. Очі в Джерома аж білі, він ледь стримує паніку. Холлі

бліда, але зовні спокійна.

— Перетворитися на лисого не було б достатнім. Він мусив зробитися

незагрозливим на вигляд. Мабуть, я знаю, як він це зробив, і якщо я

правий, тоді я знаю й де його зараз шукати.

— Де? — питає Джером. — Скажіть нам. Ми його дістанемо. Ми мусимо.

— Це буде нелегко. Саме зараз він мусить бути насторожі, в тривожному

стані червоного ступеня, безперервно відстежуючи свій особистий периметр.

І тебе він знає, Джероме. Ти часто купував морозиво з того клятого

фургону «Містер Смаколик». Ти сам мені про це розповідав.

— Білле, він продавав морозиво тисячам людей.

— Авжеж, але чи багато чорношкірих людей у Вест Сайді?

Джером мовчить, але тепер той, хто кусає собі губи — він.

— А чи велика та бомба? — питає Ґеллісон. — Може, мені ввімкнути пожежну

тривогу?

— Тільки, якщо ви бажаєте, аби повбивало всю цю чортову прірву людей, —

каже Ходжес. Йому дедалі важче стає балакати. — Щойно він відчує

небезпеку, у ту ж мить він підірве те, що має. Ви цього бажаєте?

Ґеллісон не відповідає, і Ходжес знову повертається до двох

неправдоподібних спільників, яких Бог — чи якась химерна фортуна —

призначила цього вечора бути з ним.

— Ми не можемо випробовувати долю на тобі, Джероме, і ми аж ніяк не

можемо випробовувати долю на мені. Він стежив за мною задовго до того, як

я дізнався, що він взагалі існує на світі.

— Я підберуся ззаду, — каже Джером. — Захоплю його зненацька. У темряві, де нема нічого, окрім світла зі сцени, він мене нізащо не помітить.

— Якщо він там, де, як я гадаю, він є, твої шанси на те, щоб так зробити, будуть п’ятдесят на п’ятдесят, і то в найкращому випадку. Це недостатній

рахунок.

Ходжес обертається до жінки з сивіючим волоссям і обличчям невротичної

юнки підліткового віку.

— Це мусите бути ви, Холлі. Зараз він вже тримає палець на спусковому

гачку, а ви єдина, хто може підібратися близько без того, щоб бути

впізнаною.

Вона прикриває свої понівечені губи долонею, але однієї недостатньо, тож

вона додає ще й другу. Очі в неї величезні й вологі. «Господи, поможи

нам», — думає Ходжес. Це не вперше його навідує така думка в зв’язку з

Холлі Джібні.

— Тільки якщо ви підете разом зі мною, — промовляє вона крізь пальці. —

Можливо, тоді…

— Я не можу, — каже Ходжес. — У мене інфаркт.

— Ох, біда, — стогне Ґеллісон.

— Містере Ґеллісон, там є сектор для інвалідів? Мусить бути, правильно?

— Звичайно. У середній частині аудиторії.

«Він не лише зумів пробратися на концерт, — думає Ходжес. — Він ідеально

розташувався, щоб спричинити якнайбільше смертей».

Він каже:

— Слухайте сюди, ви двоє. Не змушуйте мене повторювати це двічі.

35

Завдяки інтродукції конферансьє, Брейді трішки розслабився. Те ярмаркове

лайно, що він бачив, як його вивантажували, коли робив свій

розвідувальний похід, зараз або десь за лаштунками, або підвішене нагорі.

Перші п’ять-шість пісень гурту — то лише для розігріву. Доволі скоро ті

декорації або виїдуть з-за боковин сцени, або опустяться згори, тому що

основна робота цього гурту, причина того, чому вони зараз тут — продати

найсвіжішу порцію свого аудіогівна. Коли діти — багато з них уперше в

житті потрапили на поп-концерт — побачать ті яскраві миготливі вогні та

чортове колесо й задній фон, що зображує морське узбережжя, вони зі

своїми тінібоперськими мізками зовсім ошаліють. І от тоді, саме тоді, він

і посуне тумблер на Речі Два й від’їде в пітьму верхи на золотій

бульбашці всього цього щастя.

Соліст — той, що з найпишнішим волоссям — закінчує якусь сиропну баладу, уклякнувши на колінах. Він тримає останню ноту з похиленою головою, екзальтовано відстовбурчивши свій підарський задок. Він лайно співак, і

мабуть, уже не раз запізнився з фатальною дозою наркоти, але коли він

підводить голову й реве: «Як ви там почуваєтесь?», аудиторія передбачено

заходиться в чумовому екстазі.

Брейді озирається довкола,