Містер Мерседес - Стівен Кінг

жорсткого диска.

Джером його відкриває.

— Ох, чорт, подивіться лишень на це лайно, — показує він на файл під

назвою «ВИБУХІВКА».

— Відкривайте вже! — шарпає його за плече Холлі. — Відкривайте, відкривайте, відкривайте мерщій!

Джером відкриває і виявляє черговий субфайл.

«Скриньки всередині скриньок, — думає Ходжес. — Комп’ютер, це не що інше, як вікторіанський комод з розсувними стінками, повний секретних

шухлядок».

Холлі показує пальцем:

— Агов, хлопці, гляньте на це. Він завантажив собі з «бітторрента»[345]

цілком «Кухарську книгу анархіста»[346]. Це ж незаконно!

— Овва, — відгукується Джером, і вона щипає його за руку.

Біль у плечі Ходжеса гіршає. Він іде назад до сходів і важко сідає.

Джером із Холлі, схилені над Номером Три, цього не помічають. Він

упирається руками собі в стегна («Мої товстючі стегна, — думає він, — мої

жахливо важкі стегна») і починає робити повільні, глибокі вдихи. Єдине, що може зробити справи цього вечора ще гіршими, це отримати інфаркт у

будинку, до якого він вдерся незаконно разом з неповнолітнім і жінкою, порядок у голові якої щонайменше на відстані милі від правильного. У

будинку, де нагорі лежить мертва пін-ап дівчинка в гівно божевільного

вбивці».

«Прошу тебе, Господи, не треба інфаркту. Прошу».

Він робить ще кілька довгих вдихів. Задавлює відрижку, і біль починає

стишуватися.

Сидячи з похиленою головою, він усвідомлює, що дивиться між східців. Щось

там зблискує у флуоресцентному світлі зі стелі. Ходжес опускається на

коліна й залазить під сходи подивитися, що воно таке. Воно виявляється

підшипниковою кулькою з неіржавіючої сталі, більшою за ті, якими

напакований його Веселий Ляпанець, ваговитою на його долоні. Він дивиться

на своє викривлене відображення на круглому боці, і в ньому починає

зростати здогадка. Хоча насправді вона не зростає; вона спливає на

поверхню, немов розпухлий труп якогось потопельника.

Подалі під сходами лежить зелений сміттєвий пакет. Ходжес підповзає до

нього з затиснутою в кулаці сталевою кулькою, відчуваючи, як павутиння, що висить під щаблями сходів, лоскоче його рідіюче волосся і зростаючу

лисину. Джером з Холлі збуджено теревенять, але він не звертає уваги.

Вільною рукою він хапає той пакет і починає рачкувати з-під сходів назад.

Краплина поту затікає йому в ліве око, пекуча, і він її зморгує. Він

знову сідає на сходи.

— Відкрийте його електронну пошту, — каже Холлі.

— Боже, ну й начальниця, — зауважує Джером.

— Відкривайте, відкривайте, відкривайте мерщій!

«Ви маєте рацію, Холлі», — думає Ходжес і відкриває пакет для сміття.

Усередині нього обрізки дротів і щось схоже на розкурочену монтажну

плату. Це лежить поверх якоїсь одежі кольору хакі — нібито сорочки. Він

відсовує обрізки дротів убік, витягає і розправляє перед собою ту

одежину. Не сорочка, а туристичний жилет, того типу, що з бізліччю

кишень. У півдесятку місць його підкладка розпорота. Ходжес сягає рукою в

один з таких прорізів, промацує і витягає звідти ще дві підшипникові

кульки. Це не туристичний жилет, принаймні вже ні. Його перероблено під

потреби власника.

Тепер це самогубчий жилет.

Чи то був ним. З якоїсь причини Брейді його розрядив. Тому що його плани

змінилися щодо того Дня Кар’єр у суботу? Мабуть, що так. Тепер вибухівка

може лежати в його машині, якщо він уже не вкрав собі якусь іншу. Він…

— Ні! — скрикує Джером. А далі буквально ридає. — Ні! Ні, ні. ОЙ, ГОСПОДИ, НІ!

— Будь ласочка, нехай цього не трапиться, — голосить Холлі. — Хай цього

не трапиться!

Ходжес випускає жилет з рук і поспіхом перетинає кімнату до батареї

комп’ютерів, подивитися, що вони там побачили. Там електронний лист від

сайту, що називається «ФанТастик», в якому висловлюється подяка містеру

Брейді Хартсфілду за його замовлення.

«Ви зразу можете завантажити квиток, який потім роздрукуєте собі

принтером. Жодних рюкзаків чи сумок на цей захід проносити не

дозволяється. Дякуємо, що замовили ваш квиток через «ФанТастик», де всі

найкращі місця на всі великі шоу лише на відстані кліку від вашого

комп’ютера».

А під цим:

«ДОВКОЛИШНІ». АУДИТОРІЯ «МІНГО»

У МІСЬКОМУ АРТ-КУЛЬТУРНОМУ КОМПЛЕКСІ.

3 ЧЕРВНЯ, 2010, 19:00.

Ходжес заплющує очі. Отже, цей клятий концерт врешті-решт. Ми зробили

зрозумілу помилку… але помилку непробачну. Благаю, Господи, не дай йому

пробратися всередину. Благаю, Господи, нехай хлопці Товчи-Тузая

перехоплять його на вході.

Але навіть таке може обернутись кошмаром, бо Ларрі Віндом перейнятий

упевненістю, що вишукує якогось розбещувача дітей, а не божевільного

бомбиста. Якщо він підмітить Брейді і спробує його загнуздати важкою

рукою, зі звичною для себе відсутністю делікатності…

— Уже за чверть сьома, — каже Холлі, показуючи на цифровий годинник на

Номері Три Брейді. — Він може все ще стояти там у черзі, але ймовірно, він уже всередині.

Ходжес знає, що вона має рацію. З такою кількістю дітей, які туди пішли, розсаджування по місцях мусило розпочатися не пізніше шостої тридцяти.

— Джероме, — гукає він.

Хлопець не відповідає. Він невідривно дивиться на присланий квиток на

комп’ютерному екрані і, коли Ходжес кладе руку йому на плече, це як

торкнутися каменя. — Джероме.

Повільно, Джером повертається. Очі в нього величезні.

— Якими виявилися ми тупими, — шепоче він.

— Подзвони своїй мамі, — голос у Ходжеса залишається спокійним, і це не

завдяки якимсь його особливим зусиллям, а тому що він перебуває в

глибокому шоці. У нього перед очима усе ще манячить сталева кулька. І той

розпоротий жилет. — Зараз же. Скажи їй, щоб хапала Барбару й інших дітей, яких вона туди повела, і мерщій робила звідти ноги.

Джером виймає з тримача в себе на поясі телефон і швидкісним набором

викликає матір. Холлі, з міцно зчепленими поверх грудей руками, уп’ялася

в нього очима, її обкусані губи опущені вниз у гримасі.

Джером чекає, бурмоче прокляття, потім каже:

— Мамо, ти мусиш забиратися звідти. Просто бери дівчаток і йди геть. Не

передзвонюй мені, ні про що не перепитуй, просто йди. Не біжи. Але

забирайся звідти!

Він завершує дзвінок і каже їм те, що вони вже й так зрозуміли:

— Голосова пошта. Гудків прозвучало до чорта, отже вона не балакає зараз

по телефону, і не вимкнула його. Я цього не второпаю.

— А як щодо твоєї сестри? — питає Ходжес. — У неї ж мусить бути свій

телефон.

Раніше ніж він встигає закінчити цю фразу, Джером знов натискає кнопку

швидкісного набору. Слухає так