Містер Мерседес - Стівен Кінг

частина коридору порожня, тому що звичайну публіку поки ще не впускають, але в правій його частині — тій, де оксамитові канати й табличка: «ТІЛЬКИ

ДЛЯ ІНВАЛІДІВ» — вишикувалася черга крісел-візків, які повільно рухаються

до пункту пропуску й далі, в концертний зал поза ним.

Брейді не подобається, як воно тут оце розігрується.

Він очікував, що всі ломитимуться сюди одночасно, як то було на тій грі

«Індіанців Клівленда», на яку він їздив, коли йому було вісімнадцять, і

парубки зі служби безпеки будуть затовплені так, що кидатимуть на кожного

лише побіжний погляд, пропускаючи до залу. Організатори концерту, які

спершу впускають калічних і дебілкуватих… таке він мусив би передбачити, але ж не спромігся.

Там щонайменше з десяток чоловіків і жінок у блакитній уніформі з

коричневими латками на плечах з написом «МАК СЕК’ЮРИТІ», і наразі їм нема

чого особливо робити, лише перевіряти немічних інвалідів, які без поспіху

котяться повз них. Зі зростаючою всередині нього холоднечею Брейді

бачить, що, хоча вони й не перевіряють кишені для речей на геть усіх

кріслах-візках, на деяких з них вони перевіряють кишені досить ретельно —

на кожному третьому-четвертому, а подеколи й на двох підряд. Коли калічки

проходять пункт перевірки, далі провідники в майках «Довколишніх»

спрямовують їх до того сектора концертного залу, що зарезервовано для

інвалідів.

Брейді завжди розумів, що його можуть зупинити охоронці на пункті

перевірки, але вірив, що, якщо так трапиться, він завжди зможе забрати

чимало юних фанатів «Довколишніх» з собою. Чергове помилкове припущення.

Скалками скла, які розлетяться, може вбити кілька тих, хто найближче до

дверей, але їхні тіла одночасно прислужаться щитом проти сили вибуху.

«От лайно, — думає він. — При цьому я ж уколошкав усього вісьмох біля

Міського Центру. Я зобов’язаний утнути тут краще, ніж того разу».

Він котиться вперед, тримаючи перед собою фотографію Френкі. Її нижній

край лежить просто на тумблері. Тієї ж миті, як якийсь держиморда зі

служби безпеки нахилиться зазирнути в кишені по боках його крісла, Брейді

натисне рукою на портрет, жовтий вогник обернеться зеленим і електричний

струм вальне до азидо-свинцевих детонаторів, занурених у саморобну

вибухівку.

Перед ним залишилося тільки дюжина крісел-візків. Холодне повітря обдуває

його гарячу шкіру. Він думає про Міській Центр, і як тоді важка машина

тієї сучки Трелоні, підстрибувала й хиталася, коли він переїжджав нею

людей, в яких перед тим врізався і позбивав з ніг. Немов у неї був

оргазм. Він пам’ятає гумовий присмак повітря всередині тієї маски, і як

він кричав від насолоди й відчуття тріумфу. Кричав, аж поки не захрип

так, що взагалі ледве міг балакати, і змушений був брехати своїй матері й

Тоунзу Фробішеру в «ДЕ», що в нього важкий ларингіт.

Ось уже тільки десять крісел-візків між ним і пропускним пунктом. Один з

охоронців — мабуть, тут головний бугор, бо він найстарший з них віком і

єдиний у капелюсі — забирає рюкзак у якоїсь молодої дівчини, такої ж

лисої, як і Брейді. Він щось їй пояснює і вручає квитанцію про

зберігання.

«Вони мене викриють, — холодно думає Брейді. — Викриють точно, а отже, готуйся померти».

Він цілком готовий. І то вже деякий час.

Вісім візків між ним і пропускним пунктом. Сім. Шість. Це як відлік на

його комп’ютерах.

Потім знадвору починає звучати пісня, спершу приглушено.

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі…»

Коли там підхоплюють приспів, звук розростається до розмірів

кафедрального хору: дівчата співають на всю силу своїх легень.

«Я ХОЧУ КОХАТИ ТЕБЕ ПО-СВОЄМУ… МИ ПОМЧИМО ВЗДОВЖ БЕРЕГА АВТОСТРАДОЮ…»

У цю мить центральні двері розчахуються навстіж. Дехто з дівчаток видають

радісні вигуки; більшість продовжують співати, іще гучніше, аніж до того.

«НАСТАНЕ НОВИЙ ДЕНЬ… Я ВКРИЮ ТЕБЕ ПОЦІЛУНКАМИ НА ПІВДОРОЗІ ДО КАРНАВАЛУ!»

Лялечки в топіках із зображеннями «Довколишніх» і з першим у житті

макіяжем на лицях ринуть усередину, їхні родичі (в основному матері), намагаються не відставати, залишаючись у контакті зі своїми чадами.

Оксамитовий канат між головним коридором і тією його зоною, що призначена

для інвалідів, моментально збитий, він опиняється затоптаним під ногами.

Опецькувата дванадцяти-чи тринадцятирічка з гузном розміром, як штат

Айова, налітає на крісло-візок перед Брейді й дівчина в ньому — зі

щасливо приємним обличчям і ногами-патичками — ледь не перекидається.

— Агов, обережніше! — гукає мати дівчини на візку, але жирна сучка в

подвійної ширини джинсах вже зникає, розмахуючи прапорцем «Довколишніх» в

одній руці та своїм квитком в іншій. Хтось б’ється об крісло Брейді, фотопортрет смикається в нього на колінах, і одну крижану секунду він

думає, що всі вони зараз злетять у повітря в білому спалаху й урагані

підшипникових кульок. Коли цього не трапляється, він піднімає фотографію

достатньо, щоб зазирнути їй під спід, і бачить, що вогник готовності все

ще горить жовтим.

«Недоліт», — думає Брейді й вишкіряється.

У коридорі радісний безлад і всі, окрім одного, охоронці, які до того

перевіряли інвалідів, беруться робити, що тільки можливо, з новою навалою

розбурханих, виспівуючих підлітків і передпідлітків. Єдино, хто залишився

зі служби безпеки на інвалідному боці коридору — це молода жінка, і вона

помахом руки проганяє повз себе фанатів у візках, ледь окинувши їх оком.

Наблизившись до неї, Брейді помічає їхнього начальника, того Бугра в

Капелюсі, який стоїть у дальньому кінці коридору, майже прямо навпроти

нього. При його зрості шість і три[341], чи близько того, його важко не

помітити, бо він баштою височіє понад дівчатками, і очі його ні на мить

не припиняють рухатися. В одній руці він тримає аркуш паперу, на який він

раз у раз поглядає.

— Покажіть мені ваші квитки й рушайте далі, — каже жінка-сек’юриті гарній

дівчині у візку та її матері. — Двері праворуч.

Брейді бачить дещо цікаве. Високий начальник охоронців у капелюсі хапає

хлопця років двадцяти, який на вигляд тут сам-один, і висмикує його з

юрмища.

— Наступний, — гукає йому жінка-сек’юриті. — Не затримуйте чергу!

Брейді котиться вперед, готовий поштовхом посунути фото Френкі по

тумблеру Речі Два, якщо він тільки-но помітить бодай побіжний інтерес до

вмісту кишень його візка. Коридор від стіни до стіни вже заповнений

брикливими, співаючими дівчатками, і його можливий рахунок тепер набагато

більший за тридцять душ. Якщо доведеться в цьому коридорі, то вже буде

добре.

Жінка-сек’юриті показує