Аптекар - Стефані Маєр

Ці міркування не затримали її й на секунду. Слідом за першим звуком невдовзі почулося низьке виття, безперечно, з-під машини. Цей звук нагадав їй ще одну стресову ситуацію, біля темного ґанку у Техасі. Нелюдський звук.

Алекс присіла навпочіпки ще нижче, опустивши голову так, що майже торкалась нею заасфальтованої підлоги в гаражі. Темна тінь під седаном наблизилася.

— Ейнштейне? — вдихнула вона.

— Ейнштейне? — луною промовив Деніел за нею.

Алекс переповзла до машини збоку, до місця, де Ейнштейн був найближче.

— Ейнштейне, усе гаразд? Ти в порядку, любий?

Пес навшпиньки поліз до неї, поки цілком не виліз з-під машини. Вона провела руками по його спині та лапах.

— Тебе поранено? — забелькотіла вона. — Усе добре. Я про все подбаю.

У кількох місцях шерсть у нього скуйовдилась та змокла, але коли вона забрала руки, щоб перевірити, долоні не були червоними — тільки брудними. Подушечки на лапах у нього були трохи порізані, він дихав важко й часто, ніби був зневоднений чи виснажений, або й те, і те.

— З ним усе добре? — спитав Деніел вже поруч неї.

— Здається, так, але у нього, схоже, була важка ніч.

— Ходи до мене, любий! — мовив Деніел, тягнучись до пса. Ейнштейн підвівся, і Деніел взяв його на руки. Ейнштейн без упину лизав йому обличчя.

— Забери його нагору. А я складу речі в машину й долучуся.

— Добре, — відповів, вагаючись, Деніел, і, переривчасто зітхнувши, сказав: — Отже, все правда.

— Правда, — вона підняла ляду багажника, не дивлячись на нього.

Вона чула, як він, відвернувшись, пішов геть. Скиглення Ейнштейна стихало.

Вона недовго розкладала речі, готуючись до від’їзду. Гараж, як завжди, був тихим і безлюдним. Можливо, у Вал приватний поверх для паркування? Можливо, це все її авто? Алекс не надто здивувалась би, якби все виявилось саме так.

Чи має Алекс почуватись краще, знаючи, що із собакою все добре? Частина її, мабуть, сподівалась, що вона помиляється, що вона зреагувала надто гостро. Що це просто помилка.

Коли вона повернулась у вітальню, Вал сиділа на підлозі разом із собакою. Ейнштейн лежав у неї на колінах, скрутившись калачиком і поклавши голову їй на плече, а Деніел схилився над ним.

Вал підвела на неї очі, досі маючи вигляд, як у ляльки:

— І зараз ти скажеш «Я ж казала».

— Допомогти тобі втекти звідси? — спитала Алекс.

— Я мала б зникнути раніше. Уже чимало часу спливло, але таке не скоро забудеш.

Алекс кивнула.

— Мені прикро, Вал.

— І мені, — відповіла Вал. — Гадаєш… ви збираєтесь забрати собаку?

Алекс здивовано закліпала очима.

— Збираємось.

— Ой, — Вал занурила обличчя в хутро Ейнштейна. — Дайте мені хвилинку, — її голос пролунав заглушено.

— Певна річ, — відповіла Алекс.

Вони мали кілька годин. Розташування квартири Кевін видав би в останню чергу. Він послав собаку, щоб попередити їх. Отже, він за них бореться.

Крім того, у неї ще лишався один канал інформації, хоча й малоймовірний, тож, мабуть, їй слід його перевірити, поки вона ще має можливість користуватись швидкісним інтернетом. Вона підійшла до ноутбука на кухонному острівці.

Карстен до цього моменту був небагатослівним, але, можливо, він нарешті щось вибовкне. Принаймні, вона має довідатись приблизний час, коли Кевіна викрали. Певна річ, це буде позначено якимось дзвінком. Можливо, якоюсь поїздкою. Карстен у цьому фахівець, а не Діверз.

Пристрій стеження перевірити неважко. Машина Карстена стояла біля офісу, як завжди в робочі дні. Але він, можливо, узяв інше авто. Вона перевірила звукову доріжку — Карстен в офісі. Вона прокрутила назад, щоб прослухати його розмови.

А ось щось промовисте. Карстен уже давненько в офісі — зазвичай він приходив близько шостої, але якийсь рух сьогодні почався десь о пів на четверту. Вона дорікала собі, що не прокрутила назад і не перевірила, перш ніж виходити з дому сьогодні вранці.

Його перший дзвінок був коротким. Тільки «Я прийшов» і «Який статус?». З цього важко зробити якісь висновки. Хтось розбудив Карстена, і він попрямував в офіс. Зважаючи, що на дорогах нікого немає, подорож в офіс забрала б у нього хвилин десять. Зважаючи на час, щоб вдягтися, почистити зуби тощо, дзвінок, можливо, пролунав між о пів на третю й чверть на четверту.

Вона поглянула на годинник на комп’ютері, намагаючись підрахувати, як довго вже Кевін у них. Спочатку вони мали його приспати, потім дочекатись, поки він знову повністю опритомніє, якщо вони його відключили. А потім їм довелось обирати засоби й звати фахівця…

А це Карстен знову телефонує? О третій сорок п’ять Карстен набрав номер.

— Що за вистава?.. Мені не подобається… Добре, добре, якщо це найкращий варіант… Що?…Ти ж знаєш, якої я про це думки… Ти ж сам кажеш, це твоя проблема… Тримай мене в курсі.

Він ніколи не говорив багато, тож ці слова, мабуть, мають тисячі ймовірних тлумачень, але вона не могла не розтлумачити їх по-своєму.

Ні, Кевін не помер.

На тривалий час запала тиша. Тільки друкування, ходіння, дихання. Жодних дзвінків. Він ніби жодного разу й з кабінету не виходив. Вона мало не відчувала, як стривожений Карстен і через те тривожилась навіть дужче, ніж до того. Як його тримали в курсі? Надсилаючи листи електронною поштою?

Можливо, їм пощастило. Можливо, фахівця їм довелося чекати здалеку. Можливо, Кевіна просто утримували, і він передчував, що буде. Це геть інший бік гри, вона вже розігрувала таку карту — дати суб’єкту почекати, щоб він уявив усе, запанікував. Подбати про те, щоб він подумки програв бій, коли він ще навіть не почався.

Але за таких обставин це навряд. Вони знали, що Деніел живий. Вони підозрювали, що в місті йому хтось допомагає. Вони не дали б поплічникам Кевіна часу, щоб утекти.

Для Карстена та Діверса годинник теж цокає. Тож вони зателефонували, а потім, почувши, що вона взяла слухавку, від’єднались. Вона не перетелефонувала, щоб спитати, чи випадковим був дзвінок. Телефон викинули. Вони здогадалися б, що поплічник уже кинувся навтьоки.

Як мала б вона.

Алекс виринула зі своїх напружених роздумів, тільки зараз помітивши, що Деніел умостився на стільці біля неї, спостерігаючи за реакцією на її власні думки, що з’являються на її обличчі. Вал сперлась об стільницю біля мийки, а Ейнштейн сидів біля її ніг, теж спостерігаючи.

— Ще трішки, — мовила вона до них, розриваючи тривалу тишу в кабінеті Карстена. Вона не хотіла нічого пропустити, але в неї