Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Пілот неохоче відірвався від «Хранителів могил».
— Він сказав неправду.
— Але…
— Я не з України. Мої батьки з України.
— А… — багатозначно гмикнув Левко. Пом’явся, пом’явся і знову заговорив: — Ви розмовляєте українською?
Віктор метнув на хлопця незадоволений погляд — ну чого тобі ще? — і рубонув:
— Ні, — перегорнувши сторінку.
Хлопець зрозумів, що розмову слід припинити, але несподівано його погляд примерз до рук пілота, якими той тримав розкриту книгу. Попервах Левко не усвідомив, від чого його пересмикнуло, а потім осягнув: на зап’ястках Віктора не було браслета з синьою лампочкою. Пілот виявився єдиним (якщо не брати до уваги «службу безпеки» Джейсона), хто ходив без маячка. І це підштовхнуло хлопця продовжити розпитування.
— Звідки ваші батьки?
Віктор закрив книгу і поклав її на коліна. Левко несвідомо відсунувся, подумавши, що нарветься на грубощі, але пілот довго мовчав, задумливо спостерігаючи, як витанцьовують вощенні язики. Спливла хвилина, перш ніж він відповів:
— З Броварів… це під Києвом, знаєш? — Спогади про батьків відігнали агресію.
«Цікаво, скільки місяців… чи років… він не спілкувався з ними?»
— Знаю, — підтвердив українець.
— Батько мав родичів у штаті Айдахо. У 63-му, під кінець хрущовської відлиги, йому дозволили виїхати. Я народився у 72-му, тому не вважаю себе українцем.
— Як довго не буде Джейсона? — спитав Левко. — Ми ж його чекаємо?
— Та звісно, — криво посміхнувся Віктор. — Колись він доїздиться до того, що нас тут накриє перуанська армія, сплутавши з повстанцями чи торговцями коксом. Має приїхати завтра.
— Це щось настільки важливе, що він ризикує вами всіма?
Пілот пирхнув.
— Аби ж то! Поїхав в Іку[137], заліз у якийсь барліг і трахає свою подружку… котрусь із них.
Левко смикнув бровою, показуючи, що здивований.
— А ти що думав? — прищурив око Віктор Шако. — Типу, бос поперся на зустріч із президентом Перу домовлятись про поставки золота? — Чоловік скупо реготнув. — Я не раз попереджав Джейсона, що дограється. Якби моя воля, ми тут не затрималися б на довше, ніж потрібно, що заповнити баки й напакувати вантаж у багажний відсік. Але бос думає інакше, часом ми «зависаємо» на добу, а то й на дві. — Віктор розкрив «Хранителів», показуючи, що збирається повернутись до читання, і наостанок промурмотів: — Ну, йому видніше…
XCVII
Ґрем Келлі повернувся з плантації настільки виснаженим, що не мав сил переповідати, що з ним сталося протягом дня. Семен Твардовський теж не розмовляв, але з іншої причини: він не хотів нічого розказувати (і навіть якби хотів, все одно не ризикнув би переповісти, що вдруге спускався в підземелля і що його при цьому бачили).
Левка не було, і Сатомі засинала в обіймах мулата.
Ранком наступного дня (середи, 15 серпня) Ґрема знов повели на кокаїнову плантацію, Сатомі подалась на кухню до Марко, а Семен, практично повністю позбувшися страху, на півдня щез у підземеллі. Того дня він уперше вголос привітався з одним із науковців, якого перестрів у галереях.
Джейсон Х’юз-Коулман прибув на стоянку о третій пополудні, пом’ятий і замріяний, схожий на кота, якого випустили надвір уперше після довгої зими. Він майже не розмовляв, нікого не підколював і проспав більшу частину польоту над Андами.
«Мі-17» торкнувся колесами посадкового майданчика на верхній терасі Твердині о 19:50, приземляючись у глибоких сутінках. Левка примусили допомагати з розвантаженням, і він змучився ще більше, ніж у пустелі, оскільки довелось тягати цистерни до ангарів.
Ґрем, Сатомі, Сьома і Лео зібрались разом під час вечері. Кожен мав чим поділитися з іншими, але ніхто так і не розкрив рота. Вони їли, не дивлячись одне на одного й думаючи про своє. І що вже геть погано — ніхто з них не ламав голову над тим, чому за два дні вони стали чужими один одному.
Така ж безмовність супроводжувала хлопців і дівчину, коли вони лягали спати (цього разу Сатомі завбачило лягла окремо; Ґрем не заважав). За винятком Семена Твардовського, всі спали мертвим сном.
І тільки Сьома спав неспокійно. Росіянину снилися цифри.
XCVIII
16 серпня 2012 року, 15:09 (UTC – 5) Паїтіті
3,132392… 3,132392… 3,132392…
Сьома готовий був відкласти блокнот, коли щось дзенькнуло у голові. 3,132392 — це число неправильне. Телепень! Не можна відірвати дробову частину від вісімкового числа, перевести її в десятковий дріб і приєднати до цілої вісімкової частини. Трійка у десятковій системі — це не те ж саме, що трійка у системі вісімковій. Під час конвертації певна частка дробової частини може «перетікати» в цілу, і навпаки. Він повинен працювати відразу з усім числом, а не з його «уривками». Інакше кажучи, він повернувся у відправну точку: йому досі потрібно конвертувати змішаний дріб з вісімкової у десяткову систему числення. На жаль і собі на сором, Семен поняття не мав, як це зробити…
Звісно, алгоритми для цього існують, але, не маючи під рукою спеціальної літератури і — що важливіше — засобів для реалізації цих алгоритмів у вигляді програми, можна було затратити тижні, щоб «витягнути» з вісімкового дробу його зрозуміле значення.
Сьома ще раз подивився на число, яке безрезультатно намагався розкодувати:
А що як перевести його у неправильний дріб? (
можна представити у вигляді ; цей дріб називатиметься неправильним, оскільки його чисельник більший за знаменник.) Маючи неправильний дріб, можна конвертувати чисельник і знаменник у десяткову систему, після чого поділити одержані числа на звичайному калькуляторі. В цьому випадку результат вийде коректним. Сьома вставив ручку до рота, впер погляд у траву і напружив мізки до краю. Щоб знайти чисельник неправильного дробу, слід помножити 3 на 100516 і до результату додати 11117. Ніби все просто, але… перед носом знову зринала вихідна проблема: Семен не знав, як множити вісімкові числа.«Зараза!» — хлопець стиснув ручку так, що на пластику лишилися вм’ятини від зубів.
На горішню платформу, накульгуючи, піднявся Левко. М’язи спини й рук досі боліли після перекочування й підіймання двохсотлітрових цистерн. Українець радів, що цього дня не потрібно нікуди летіти і не доведеться нічого вантажити.
— Сьомо, де твій нетбук? — спитав він.
Росіянин шпигонув товариша роздратованим поглядом. Левко відволікав, заплутуючи і без того сколошкані й незв’язні думки.
— Не знаю. Для чого
