Безсоння - Стівен Кінг
Ральф бачив промені світла, сірі, як наелектризований туман, що паруючими потоками виходили від його пальців. Лякаюче і водночас радісне відчуття сили опромінило його думки, але тільки на мить.
Потім прийшли каяття совісті й страх.
«Що ти робиш, Ральфе? Чим би це не було, воно не належить тобі. Хіба став би ти красти гроші з її сумочки, поки ніхто не бачить?»
Ральф відчував, як палає його обличчя. Він опустив руку й закрив рота. Коли губи й зуби зімкнулися, він чітко почув — і відчув, — як щось хруснуло всередині. Звук, як від надкушування стебла свіжого ревеню.
Місіс Перрін зупинилася, і Ральф з тривогою відзначив, як вона ледь обернулася й оглянулася довкола. «Я не хотів, — подумки пояснив він. — Слово честі, місіс Перрін, я не хотів — адже я тільки починаю осягати все це».
— Робертсе?
— Так?
— Ти що-небудь чув? Схоже на пістолетний постріл?
Ральф відчув, як запалали вуха, коли він похитав головою:
— Ні… У мене слух уже не той…
— Швидше за все, на Канзас-стріт вистрілила вихлопна труба, — мовила жінка, не звертаючи уваги на слабкі виправдання Ральфа. — Але все одно серце в мене стрибнуло в п’яти.
Вона знову пішла своєю дивною ковзкою ходою шахової королеви, потім зупинилася й оглянулася ще раз. Аура її стала блідішою, але Ральф легко бачив очі місіс Перрін — пронизливі, як у яструба.
— Ти змінився, Робертсе, — сказала вона. — Помолодшав.
Ральф, який сподівався чого завгодно («Негайно віддай мені те, що вкрав, Робертсе»), зміг лише пробурмотіти у відповідь:
— Ви гадаєте… Як мило… Я зрозумів…
Вона лише махнула рукою:
— Можливо, це тільки освітлення. І я раджу тобі, Робертсе, не бруднити цей жакет. Я завжди вважала містера Мак-Ґоверна людиною, яка справно стежить за своїми речами.
— Краще б він стежив за своїми головними уборами, — заперечив Ральф.
Пронизливі очі, що вже відверталися, знову полоснули Ральфа:
— Що?
— Панама, — пояснив Ральф. — Білл загубив її десь.
Місіс Перрін подумала секунду, потім знову гумкнула:
— Іди додому, Робертсе. Якщо ти й далі будеш сидіти на вулиці, обов’язково занедужаєш. — І заковзала далі без видимої втрати, завданої бездумною крадіжкою Ральфа.
«Крадіжка? Певен, що це абсолютно неточне пояснення, Ральфе. Те, що ти зробив, радше…»
— Вампіризм, — похмуро вимовив Ральф, відставивши каструлю з бобами подалі й повільно потираючи руки. Він почував себе присоромленим… Винним… І його розпирало зовсім не від енергії.
«Замість крові ти вкрав у неї трохи життєвої енергії, але вампір залишається вампіром, Ральфе».
Правильно. Несподівано йому здалося, що це відбувається з ним не вперше.
«Ти змінився, Робертсе. Помолодшав».
Ось що сьогодні сказала місіс Перрін, але ж йому постійно кажуть це починаючи з кінця літа. Основна причина того, що друзі не особливо наполягали на його візиті до лікаря, полягала в тому, що він не скидався на хворого. Він скаржився на безсоння, однак зовні мав цілком здоровий вигляд. «Гадаю, стільниковий мед сотворив диво», — зауважив Джон Лейдекер, коли вони в неділю виходили з бібліотеки, — тепер здавалося, що це було ще в кам’яному віці. А коли Ральф поцікавився, що саме Лейдекер має на увазі, той згадав про безсоння Ральфа. «Ви маєте вигляд у тисячу разів кращий, ніж під час нашої першої зустрічі».
І Лейдекер був не єдиний. Усі ці дні Ральф почував себе загнаним у кут, замученим і розбитим… Але навколишні твердили, який чудовий у нього вигляд, яким відпочилим він здається, як він помолодшав.
Елен… Мак-Ґоверн… Навіть Фей Чепін тижнів зо два тому сказав щось подібне, хоча Ральф і не міг пригадати його слів…
— Ні, можу, — розгублено пробурмотів він. — Він запитав, чи не користуюся я кремом від зморщок. Крем від зморщок. Боже праведний! Невже він і тоді крав помаленьку, забирав в інших їхню життєву силу?
Крав, навіть не здогадуючись при цьому?
— Мабуть, — так само тихо пробурмотів він. — Та ж я вампір! О Господи!
«Але чи правильне це визначення? — несподівано подумав він. — Може, у світі аур крадіїв життєвої енергії називають «центуріонами»?» Перед його внутрішнім зором постало біле, божевільне обличчя Еда Діпно, — так повертається примара, щоб обвинуватити свого вбивцю, і Ральф, жахнувшись, обхопив коліна руками й уткнувся в них обличчям.
Розділ п’ятнадцятий
1.
О сьомій двадцять до будинку Луїзи під’їхав «Лінкольн» випуску сімдесятих років. Ральф — останню годину він мився, голився й намагався хоч трохи заспокоїтися — стояв на ганку й спостерігав, як Луїза вибирається із заднього сидіння авта. Вона попрощалася, і легкий вітерець доніс до нього задерикуватий молодий сміх.
«Лінкольн» від’їхав, і Луїза пішла до будинку. Пройшовши половину доріжки, вона зупинилася й обернулася. Млосно довгу мить вони розглядали один одного, стоячи пообіч Гарріс-авеню, і чудово бачили, незважаючи на темряву, що згущувалася, і двісті ярдів, які розділяли їх. Один одному в цій темряві вони потай здавалися палаючими смолоскипами. Луїза спрямувала на нього палець. Рух дуже нагадував жест, яким вона вистрілила в лікаря № З, але Ральф не злякався.
«Намір, — подумав він. — Усе залежить від наміру. У цьому світі є кілька помилок… Але як тільки тобі стає зрозумілий твій шлях, можливість помилок, швидше за все, зводиться до нуля».
Вузенький блискучий сірий промінчик сили зринув на кінчику пальців Луїзи і полетів крізь тіні Гарріс-авеню. Авто, що саме проїжджало, безперешкодно промчало крізь нього. Вікна машини спалахнули, на долю секунди передні фари загорілися яскравіше… І все.
Ральф теж підняв палець, і з нього почав розростатися блакитний потік. Два промінчики зустрілися посеред Гарріс-авеню й переплелися, як гілки жимолості. Піднімаючись угору, цей поросячий хвостик бліднув. Потім Ральф зігнув палець, і його частина любовного вузлика, що з’явився посередині Гарріс-авеню, зникла, а за мить розчинився і промінчик Луїзи.
Ральф повільно зійшов із ганку й пішов просто по газону. Луїза йшла йому назустріч. Зустрілися вони посеред вулиці… Там, де насправді зустрілися вже давно.
Ральф обійняв її й поцілував.
2.
«Ти змінився, Робертсе. Помолодшав».
Ці слова знову й знову зринали в його думках — так повторює одну й ту ж фразу заїжджена платівка, — коли Ральф, сидячи на кухні Луїзи, пив каву. Він не міг відвести від неї погляд. Луїза Чесс була з виду років на десять молодша і фунтів на десять легша, ніж та жінка, до образу якої він звик в останні роки. Цікаво, сьогодні в парку вона теж була такою? Навряд, хоча зранку Луїза, дуже замучена, плакала —
