Бібліотека душ - Ренсом Ріггз

На протилежному боці вагона ми почули якийсь шум, і тієї ж миті, як підвели погляди, двері відчинилися. Вони не були заблоковані ланцюгом, тож до нашого вагона ввалилася парочка затягнутих у шкіру підлітків. Хлопець і дівчина либилися й передавали одне одному запалену цигарку.

— Нам по шиї надають, — і дівчина поцілувала його в шию.

Хлопець відкинув піжонське пасмо волосся, що лізло в очі — «Не парся, мала, я весь час так роблю», — а тоді побачив нас і застиг нерухомо. Його брови двома параболами полізли на лоба. Двері, через які увійшла парочка, з глухим стуком зачинилися за їхніми спинами.

— Привіт, — недбалим тоном сказав я, так, неначе ми не сиділи на підлозі поряд із помираючим чоловіком, усі заляпані кров’ю. — Що чути?

Тільки не зірвися. Не викажи нас.

Хлопець наморщив лоба.

— А ви?..

— Це костюми, — відповів я. — Зі штучною кров’ю трохи переборщили.

— А, — сказав хлопець, явно мені не повіривши.

Дівчисько витріщилося на складаного.

— А він?..

— П’яний, — пояснила Емма. — Нажлуктився так, що на ногах не тримається. Тому й розляпав усю штучну кров на підлогу. І на себе.

— І на нас, — додав Едисон. Підлітки рвучко повернули голови до нього, і очі в них ще більше полізли на лоби.

— Дурбецало, — пробуркотіла Емма. — Мовчи.

Рукою, що помітно тремтіла, хлопець показав на пса.

— А це він?..

Едисон сказав лише три слова. Ми могли якось це обіграти: сказати, що луна вагоном пішла чи ще щось, що це не те, що вони подумали. Але Едисон був занадто гордий, щоб прикинутися дурником.

— Звісно, ні, — він гордовито задер носа в повітря. — Собаки не вміють розмовляти англійською. І взагалі будь-якою людською мовою не вміють розмовляти — за винятком хіба що, слід зазначити, люксембурзької, яку розуміють лише банкіри та люксембуржці, тому її навряд чи можна вважати мовою, придатною для спілкування. Ні, ви щось погане з’їли, і тепер вам сниться нічне страхіття. От і все. А зараз, якщо ви не дуже заперечуєте, моїм друзям потрібно позичити ваше вбрання. Будь ласка, негайно скиньте все з себе.

Блідий, тремтячи всім тілом, хлопець почав знімати з себе шкірянку, але не встиг витягти руку з другого рукава, як його коліна підкосилися й він звалився на підлогу. Після цього дівчина закричала й зупинитися вже не могла.

Тієї ж миті витвір став гепати в заблоковані двері. У його порожніх очах спалахували іскри вбивства.

— От і втекли непомітно, — резюмував я.

Едисон розвернувся і глянув на нього.

— Точно витвір, — велемудро киваючи, промовив він.

— Я така рада, що з цією загадкою покінчено, — уїдливо зауважила Емма.

Раптом поїзд струсонуло, завищали гальма. Наближалася наступна станція. Я підняв Емму на ноги й приготувався бігти.

— А як же Сєрґєй? — Емма крутнулася, щоб глянути на нього.

Утекти від пари витворів, маючи на руках ослаблену Емму, було само з себе нелегким завданням. А зі складаним чоловіком на руках завдання перетворювалося на нездійсненне.

— Нам доведеться його залишити, — сказав я. — Його знайдуть і відвезуть у лікарню. Це його єдиний шанс. І наш теж.

На диво, погодилась Емма одразу.

— Я думаю, це те, чого він би хотів. — Вона швидко підійшла до нього. — Пробач. Ми не можемо взяти тебе з собою. Але я впевнена, що ми ще зустрінемось.

— У наступному світі, — прохрипів він, на мить розплющивши вузькі щілини очей. — В Абатоні.

Під акомпанемент цих слів і вереску дівчиська, що дзеленчав у наших вухах, поїзд заїхав на станцію і двері відчинилися.

* * *

Ми вчинили не розумно. Не елегантно. Тільки-но двері поїзда відчинилися, ми чкурнули.

Витвір вискочив з вагона й застрибнув у наш, але на той час ми вже промчали повз крикливе дівчисько, непритомного хлопця й вибігли на платформу, де довелося змагатися з потоком людей, який саме вливався в поїзд, мов косяк риби на нересті. Ця станція, на відміну від решти, мало не лускалася від люду.

— Туди! — заволав я й потягнув Емму до таблички «ВИХІД», що світилася вдалині. Я сподівався, що Едисон десь у нас під ногами, але навколо нас текли такі ріки людей, що я ледве бачив підлогу. На щастя, до Емми поверталися сили (чи зробив своє приплив адреналіну), бо навряд чи я зміг би підтримувати її й прокладати собі шлях крізь людське юрмисько.

Від поїзда нас уже відділяло близько двадцяти футів і п’ятдесяти людей, коли з вагона вирвався витвір. Він розштовхував тих, хто їхав на роботу, і кричав: «Я представник закону!» і «Геть з дороги!», і «Зупиніть тих дітей!». Але в лункому гаморі станції його або ніхто не чув, або не звертав уваги. Озирнувшись, я побачив, що він наздоганяє. Тоді Емма вирішила ставити людям підніжки: на бігу вистромлювала ногу то вправо, то вліво. З криками люди безладно падали позаду нас. А коли я озирнувся знову, витвір насилу продирався крізь них, наступав на ноги й спини, а у відповідь діставав штурхани парасольками й портфелями. Він зупинився, весь червоний і сердитий, та став розщібати кобуру. Але потік людей між нами став тепер занадто широким. Я, звісно, не сумнівався, що жорстокості стріляти в людей йому вистачить. Але він був не такий дурний, щоб на це наважитися. Слідом за цим неминуче почнеться паніка, і впіймати нас буде ще важче.

Коли я озирнувся втретє, він добряче відстав: поглиненого натовпом, його вже годі було роздивитися. Може, йому насправді було начхати, зловить він нас чи ні. Зрештою, великої загрози ми не становили й розкішним трофеєм не були. Можливо, пес мав рацію: порівняно з імбриною, ми взагалі не варті були зусиль.

На півдорозі до виходу натовп порідішав, і нам вдалося перейти на біг. Але не встигли ми й кількох кроків ступити, як Емма зупинила мене, вхопивши за рукав.

— Едисон! — закричала вона, крутячись на всі боки й шукаючи поглядом. — Де Едисон?

Та вже наступної миті пес вискочив із самісінької гущавини натовпу. До шпичака його нашийника причепилося щось довге з білої тканини.

— Ви мене зачекали! — радісно вигукнув він. — Я зашпортався в жіночій панчосі…

На звук його голосу вже поверталися голови.

— Ходімо, зупинятися не можна, — сказав я.

Емма зняла панчоху з нашийника Едисона, й ми знову пустилися бігом. Перед нами маячіли ескалатор і ліфт. Ескалатор працював, але на ньому було повно людей, тож я повів нас до ліфта. Ми