Обрані - Надія Філіпська
Спогад зник. Але гуркіт нікуди не подівся, він залишився зі мною.
Я, як і раніше, стояла із заплющеними очима. Час йшов. Секунда, дві, три. Хвилина. Шум поступово проходив, і нарешті настало довгоочікуване затишшя. Разом із набутою тишею, до мене прийшло розуміння того, що я все ще жива.
Я з побоюванням розплющила очі, і нічого не розуміючим поглядом обвела кімнату. Колись розкішно прибраний зал перетворився на побоїще. Всі меблі, вірніше все, що від неї залишилося, валялося то тут, то там.
На вікнах бовталися залишки фіранок, всі шибки розбиті. На стінах виднілися сліди кіптяви, а де-не-де ще горіли фіранки. У кутку кімнати, нерухомо лежав хтось із магів, на ньому ще дотлівав одяг. Трохи далі лежав ще один маг. І серед цього побоїща стояла я, ціла і неушкоджена.
– Що тут трапилося? – я оглядала зал, і не могла нічого зрозуміти.
– Мяу! – єдина відповідь, що я почула.
Опустила очі донизу, і побачила Ьлека, що крутився біля моїх ніг. Не може бути! Ще одна несподівана зустріч. Я присіла і погладила дрофа.
– Дякую друже, – прошепотіла я на вухо Блеку, – ти врятував мене.
Дроф вирвався з обіймів, і відбіг у дальній кут кімнати, де валялися уламки шафи. Той кут, в якому стояв Річард, і так шалено намагався мені хоч якось допомогти. У самому кутку лежало тіло найманця, один із тих, хто тримав Річарда. З-під стосу дощок почувся стогін, і я миттю кинулася на допомогу Річарду. Розібравши завал, я змогла оглянути обраного. Рана на боку і руці, безліч ссадин. Але найголовніше – він живий.
– Ти як? Що болить? – оглядала я обраного.
– Живий, – усміхнувся Річард. – А ти як? – чоловік з подивом дивився на мене.
– Жива, – відповіла я і обняла Річарда. – Але виглядаю все ж таки краще за тебе.
Річард обійняв мене у відповідь, все ще не вірячи, що все скінчилося так гладко. Ми б ще довго так сиділи, але двері зали відчинилися, і в кімнату зайшов Магістр. За ним слідувала Аделіна. Вони так і завмерли на порозі, оглядаючи вчинений у залі погром.
– Мабуть, Роберт все ж таки зумів вислизнути від нас, – сказав Магістр.
– Так. Він втік, – відповіла я. – А звідки ви знаєте про Роберта?
– Охоронці встигли попередити нас про можливу загрозу з його боку, – пояснив Магістр.
– Як ви нас знайшли? – запитав Річард.
– Потужний сплеск сили, дивного походження. З його допомогою ми змогли визначити місце викиду та швидко телепортувалися сюди, – пояснив Магістр. – Інші обрані зараз оглядають будинок у пошуках магів, що залишилися.
– Але що тут таки сталося? – запитала Аделіна.
Річард коротко переказав усі події до того моменту, як Клеменс хотів мене вбити.
– Значить, Клеменс нас зрадив... Для Вельфа це буде ударом.
– А що було далі? – Аделіна з цікавістю подивилася на Річарда, але він мовчав.
– Мені й самому цікаво, що було далі, – обраний подивився на мене. – Може, ти розповіси? – Я бачив, як Клеменс випустив закляття, а потім цей спалах. Хвиля відкинула мене до стіни, пам'ятаю дзвін скла, тріск меблів, і запах гару. А далі все обривається, до того моменту як ти розібрала уламки шафи, що привалила мене. Що тут трапилося за ці п'ять хвилин? Закляття не могло зрикошетити, це не та магія.
Річард зовсім прийшов до тями і навіть рани не заважали йому дізнатися правду. Аделіна з Магістром теж дивилися на мене. Оскільки ця трійця і не планувала дати мені спокою, то мені довелося відповідати на запитання.
– Так, із закляттям все було гаразд. Мене врятувало ще одне диво. Чудо, ім'я якого – Блек.
Річард з Магістром незрозуміло дивилися на мене, а Аделіна схоже почала все розуміти.
– Схоже, я наживо спостерігаю відповідь на своє запитання: «Що ж він може, коли не спить?».
– Так, ти маєш рацію, – сказала я.
– Вражає, – Аделіна захоплююче обвела кімнату поглядом.
– Блек може відбивати закляття, – пояснила я Магістрові та Річарду. – Якось я запустила в дрофа закляттям, і він відбив його. Теж саме сталося і зараз, ось тільки він захистив не тільки себе, а й мене, відобразивши закляття Клеменса. А решта це наслідки руйнівної сили закляття.
– Клеменс не пошкодував сили, – сказав Річард, оглядаючи кімнату.
– Неймовірно! Треба впритул зайнятися вивченням здібностей дрофів, – у голосі Магістра пролунали нотки замилування.
– Приходьте до тями поки ми обстежимо будинок. А потім у мене є для вас не дуже добрі новини.
Ми з Річардом переглянулись, але нічого не сказали. Я наспіх перев’язала йогму рани і обходила зал, розмірковуючи над тим, що сталося. Як усе переплелося. Клеменс, Роберт, я та моя сім'я. Маги та обрані. Як тісно нас пов’язали такі почуття як справедливість, ненависть, заздрість та помста. За багато років все настільки переплелося, що тепер немає можливості дізнатися, хто герой, а хто лиходій. Хто має рацію, а хто винен.
Тепер це вже й не має значення. Але, незважаючи на все, мені їх шкода. Мені шкода Роберта, який присвятив своє життя одній меті – повернути втрачені знання. Мені шкода Клеменса, який витратив своє життя, будуючи плани помсти замість того, щоб жити. Мені шкода усіх, хто був розмінними пішаками у їхніх планах.
