Обрані - Надія Філіпська
Час тягнувся, як ніколи, повільно. Мені здалося, що минула вже ціла вічність, поки в коридорі не пролунали звуки.
– Схоже, що за нами.
Кроки ставали все ближчими і затихли біля дверей моєї камери. Пролунав дзвін ключів і звук дверей, що відчинялися.
– Його теж?
– Сказали всіх, – ще раз задзвеніли ключі і рипнули двері сусідньої камери.
– Виходьте, тільки без дурниць і без розмов! – скомандував чоловік.
Це були інші тюремники, і цього разу їх було більше.
Продовження від 15.12.2023
Нас повели вузькими темними коридорами підземелля. Двоє охоронців попереду з ліхтарем, слідом йшли ми з Річардом, і ще двоє замикали нашу невелику компанію. Коридор різко повернув праворуч, і ми опинилися біля підніжжя сходів. Дванадцять сходинок нагору і ще один коридор, точна копія першого. Світло ліхтаря раптово померкло, і я спіткнулася. Впасти мені не дали: один із тюремників встиг мене підтримати, а інший щось погрозливо прошепотів Річарду, який теж кинувся мені на допомогу. Пройшовши ще трохи, ліхтар остаточно згас.
– Без дурниць, – попередив один із охоронців і почав поратися з ліхтарем.
Попередження було зайвим, нападати на озброєних найманців не маючи ні магії, ні зброї було б безглуздо. Сподіваюся, що Річард це розуміє.
Далеко попереду рипнули двері, і в темряві коридору промайнув промінчик світла. Минула хвилина, але так нічого й не сталося. Охоронці займалися ліхтарем, нічого не помічаючи.
– Що там у вас відбувається? – пролунав голосний голос.
– Ліхтар погас, – повідомив найманець.
В одну мить коридор висвітлив яскравий спалах і кілька магічних вогників осяяли темницю.
– Давайте швидше, – поквапив маг охорону.
Він стояв у проході дверей, не заходячи в темницю, і чекав, поки ми підійдемо.
– Ходімо, – чоловік кинув марний ліхтар і пішов уперед.
Зараз у світлі магічних вогників з’явилася можливість озирнутися. Довгий вузький коридор закінчувався невеликими сходами, на яких нас нетерпляче чекав маг. По обидва боки кам’яного коридору були дерев’яні двері камер. Подивилася під ноги, і побачила химерні візерунки, що встеляли підлогу в’язниці. У світлі магічних вогників від них виходило легке синє сяйво. Я хотіла розглянути їх краще, але часу не було. Ми вже підійшли до сходів, де візерунки різко обривалися. Шість сходинок угору і нас завели в невелике приміщення, залите сонячним світлом. Потрібно було трохи часу, щоб очі звикли до світла, і я змогла озирнутися. То була кімната охорони. За столом троє чоловіків грали у кістки. Ще один відпочивав на лежаку. У кутку стояв ще один стіл завалений зброєю: мечі, кинджали, ножі та багато іншого. Серед цього нагромадження я встигла помітити наші сумки та зброю: мій кинджал та клеймор Річарда.
З кімнати охорони вели два виходи. Один, судячи зі свіжого повітря, що проникало через прочинені двері, вів на вулицю. Другий, мабуть, у сам замок.
Маг стояв у кутку кімнати, і вже не був таким нетерплячим, як раніше. Нині він уважно вивчав нас.
– Чого стали? Пішли, – охоронець вказав на двері, куди вже пройшли двоє наших тюремників.
Ми з Річардом пішли у вказаному напрямку.
– Рей, давай до нас, вони нікуди не подінуться, – озвався охоронець, що сидів за столом, запрошуючи мага в гру.
Той кивнув і ще раз оглянув нас. Переконавшись, що ми й справді нікуди не подінемось, він розслабився і, влаштувавшись за столом, приєднався до гри.
За дверима на нас чекав ще один найманець, і тепер наших супроводжуючих стало п’ятеро. Магів серед них не було.
Ми йшли непомітним сірим коридором, який вивів нас до невеликої зали. На його стінах висіла старовинна зброя, в деяких місцях покрита шаром кіптяви, сліди якої виднілися і на кам’яній кладці. Тут колись непогано побавилися з магією, але її наслідки ніхто не потрудився прибрати. Уздовж кам’яних стін стояли довгі лавки, єдині меблі у цій кімнаті.
Крізь прочинені вікна я розглянула сад, залитий сонячним світлом. Двері в сад були зачинені, як і двоє інших у цьому приміщенні.
Єдиною окрасою залу були широкі різьблені сходи, що вели на другий поверх. Ми затрималися біля її підніжжя, і я подивилася на Річарда. Він уважно вивчав зал, намагаючись отримати хоч дещицю інформації. Річард зло поглядав на найманців, і все більше стурбоване на мене. Можливості поговорити з ним у мене не було.
У навислій тиші пролунав гуркіт кроків: спускаючись зі сходів, до нас поспішав ще один найманець.
Я подивилася на підлогу. Зазвичай, у таких будинках все продумано, і шум кроків заглушають килими. Тут же все було інакше. Кам’яна підлога, як і в темниці, була вимальована химерними візерунками, від яких виходило синє свічення. Вони покривали всі коридори, зал і навіть сходи.
– Чого так довго? Поспішайте, – сказав чоловік із середини сходів, і махнув рукою, запрошуючи нас за собою.
Сходи закінчилися, і другий поверх з’явився перед нами довгим сірим коридором, що йде в обидва боки. Він тягнувся і здавався нескінченним. По один бік від нього розташовувалася низка зачинених дверей, а по другий – величезні вікна. За ними виднівся сад, вихід до якого я бачила на першому поверсі. Підлога залишалася незмінною: легке синє свічення від химерних візерунків.
Ця частина замку виглядала сірою та нежилою. Схоже, що цим крилом господар користувався вкрай рідко, і, швидше за все, віддав його в розпорядження магів, які тут наводили свої порядки.
Коридор йшов ліворуч і зненацька закінчувався. Точніше його перегороджували масивні двері, на варті яких стояла пара охоронців.
– Нас чекають, – повідомив їм наш проводжатий, і ті негайно відкрили стулки, пропускаючи нас.
По той бік дверей теж був коридор, щоправда, виглядав він інакше. Сіра кладка стін змінилася кольоровою. У нішах стояли лицарські обладунки та вази, а на вікнах були розписані вітражі. Єдине що поєднувало їх це хитромудрі візерунки на підлозі.
Ми зупинилися біля других дверей, за якими зник наш супроводжуючий. Скориставшись моментом, я обернулася до Річарда і тихо прошепотіла: