Обрані - Надія Філіпська
– Річарде, ти спиш?
– Ні, – озвався обраний.
– Пам’ятаєш, за першої нашої зустрічі ти обіцяв мені допомогти дізнатися більше про рідних?
– Так, я це пам’ятаю, – сказав чоловік і став уважно вивчати мене, намагаючись зрозуміти, що я затіяла цього разу.
– І ти тут через це?
– Не тільки. Я тут через тебе.
Я незрозуміло подивилася на Річарда.
– Тебе ж ні на мить не можна залишити одну. Ти завжди вплутуєшся в неприємності.
– Думаєш, що я не зможу це з’ясувати?
– Думаю, що ти не мусиш з’ясовувати це одна. Кіро, я ніколи не залишу тебе одну, а зараз лягай спати. Завтра чекає важкий день.
Я загасила багаття і вмостилася спати.
Вперше за цей місяць мені наснився сон. Ніч. Я стою на краю нашого табору. До світанку ще далеко й у небі повноправно сяють зірки. Немов луною до мене долинає гуркіт грому. Звуки стають дедалі голоснішими. За день я так довго мріяла про дощ, що він вирішив прийти до мене хоча б уві сні. Черговий гуркіт грому і яскравий спалах блискавки над головою. Ще трохи й почнеться гроза. Навіть вітер не грає у гілках дерев. Все затихло перед грозою. Хоча ні. Наче з-за туману до мене долинають крики. Знайомий голос. Я напружила слух, але сенс слів наче вислизав від мене. Черговий яскравий спалах і гуркіт грому. Де ж дощ? Я подивилася на небо: зірки трохи потьмяніли, але все ще мерехтіли на посвітлівшому небі. Це не гроза! На небі жодної хмари. Знову окрик. Я повільно і по складах вимовляю почуте: «Кіро! Про-кинь-ся!» Так само повільно усвідомлюю зміст цих слів. Це вже не сон!
Я розплющила очі. Ніч і в небі ще світять зірки. Все як уві сні. За одним винятком. Жодної грози немає, і не буде. Яскраві спалахи заклять і тріск магії, що рветься на волю – ось що я прийняла за грозу.
Це не сон! Все відбувається насправді. Я повернула голову у напрямку звуків. Річард поодаль від мене відбивався від двох, а можливо й трьох супротивників. Розглянути точніше не вдавалося. Окрім звуків бою та криків Річарда до мене долинали рідкі слова магів.
– Де вона?
– Все одно тобі доведеться сказати, – повідомив маг і пролунав черговий тріск магії.
Я тихо підвелася і, ховаючись за деревами, попрямувала за спину одному з магів. Я встигла зробити два кроки і з мене зісковзнула захисна магія.
– Кіро! Біжи!
Я на мить оторопіла, намагаючись зв’язати все докупи. Захисна магія приховувала мене від магів. Річард витратив свої сили на створення для мене найпотужнішого захисту, а сам із останніх сил відбивався від магів.
– Біжи! Це пастка! – знову пролунав крик Річарда.
Невже він справді думає, що я залишу його тут? Навіть якщо ці маги прийшли за мною і Річард їм зовсім не треба, я не тікатиму. Не зараз. Досить. Я йшла в Леск, щоб зустрітися з магами. І той факт, що вони напали на нас, нічого не змінює. Потрібно просто підлаштовуватися до обставин.
– Думаєш вона того варта? – маги намагалися вивести Річарда із зосередженості.
Чергові спалахи заклять, і гуркіт магії, що зіткнулася. Червоні, сині, сріблясті спалахи магії мерехтіли в передсвітанковому сутінку.
– Схоже, що тобі на допомогу ніхто так і не прийде! – маги вже тріумфували, передчуючи швидку перемогу.
Підібравшись ближче до Річарда, я визирнула з-за дерев. Багатьох магів Річард вже прибрав зі свого шляху. Але сили обраного закінчувалися адже він був один проти якнайменше десятьох, і маги майже пробили його захист. Я б могла закінчити це просто зараз сдавшись магам. Або я можу приєднатися до обраного і ми разом зможемо протриматися довше. Річард не схвалить жодне з моїх рішень. Ще одна хвилина спостережень і я вже придумала хоч якийсь план.
Закинула кристал зі стихією у найбільше скупчення магів, а заготовані бойові закляття відправила у магів, щоб пробратися до Річарда.
– Вам потрібна я! Так ось я тут! – прокричала я, боєм прориваючися до Річарда.
Ще два бойових закляття і я вже притулилася спиною до чоловіка.
– Кіро, навіщо ти це робиш?
– Річарде, я теж ніколи не залишу тебе! Якщо загинемо, то тільки разом!
– Будь обережна! – прошепотів Річард. – Я тебе люблю.
– Я теж тебе люблю! – прошепотіла у відповідь.
Перебрала у Річарда плетіння захисного щита, і прийнялась швидко латати його, після чого ми повністю занурилися у бій.
Сил вже залишилося зовсім мало, але ми стійко вели бій. Тепер Річард тримав захисний щит, а я плела бойові закляття. Чітко по одному ми виводили магів з гри, і їх ставало дедалі менше. Але ми не обманювалися в своїх сподіваннях, адже наших сил було вже обмаль.
– Кіро, тримай, – вигукнув Річард, і скинув на мене плетіння захисного щита.
Я підхопила їх, даючи обраному можливість перевести подих.
– Ти знову зробила не правильний вибір, – пролунав чоловічий голос десь зовсім поряд.
Я повернула голову, щоб побачити того хто говорив, адже голос був дуже знайомим. Маги знову випустили свої закляття і я притиснута їхньою силою повалилася на коліна, але щит втримала. Хоча він і отримав значні пошкодження.