Обрані - Надія Філіпська

Звичайно ж, він має рацію. До початку серпня нема чого чекати дощу.

Я лише зітхнула, і вкотре згадала Сварону. Прохолоду садів, тінисті вулички, морський бриз та свіжість Кальми. Але все це залишилося позаду, а попереду на нас чекає Леск.

А чи чекає? Чому я така впевнена, що все вирішиться само собою? А якщо в Леску я не дінаюся нічого? Що робити далі? Ще одна моя божевільна ідея, в яку вже і я особливо не вірю. Але будь що буде. Вибір зроблений і шляху назад немає.

Я прийняла рішення і не шкодувала про нього, але чомусь мені було неспокійно. Я все частіше вдивлялася в обличчя мандрівників і торговців, сподіваючись зрозуміти причину мого занепокоєння. Але все було безрезультатно.

– Річард? – я запитливо поглянула на обраного.

– Не може бути! – схоже, обраний помітив мій неспокій. – Невже ти знову говоритимеш, що за нами стежать?

– Минулого разу це було правдою! – обурилася я.

– Зараз ми на людному тракті, а не у Дикому лісі.

Я підвелася на стременах, оглядаючи людей. Тракт був жвавим: паломники та жебраки, торговці та найманці, кінні та піші, обози та візки. Усього було вдосталь. Хтось поспішав, а хтось, як і ми, вирішив не заганяти коней.

– Ти маєш рацію, – погодилася я з ним, влаштовуючись зручніше в сідлі. – Напевно, це все від спеки.

Після того, як ми покинули Сварону, Річард змінився: він весь час про щось думав, раз у раз поглядав на мене, але розмови не заводив. Дізнатися, що на нього вплинуло, я так і не наважилася. Можливо, спека всіх нас потихеньку зводить з розуму. Я прикрила очі і поринула у свої думки.

Кінь збився з розміреного шляху, і я розплющила очі. Схоже, я таки задрімала: сонце вже майже зникло за обрієм, і на землі почали згущуватися тіні.

– Скільки минуло часу? – поцікавилася я, забираючи поводи свого коня у Річарда.

– Години дві, – відповів обраний.

Продовження від 13.12.2023

Я вдивлялася в навислі сутінки. Тракт спорожнів. Мандрівники та торговці зійшли з дороги і облаштовувалися на нічліг. З заходом сонця прийшла довгоочікувана прохолода, і ми, продовжили шлях, поки на небі не з’явився місяць. Табір ми облаштували швидко. Поки я займалася вечерею та багаттям, Річард ставив захисний контур навколо нашого нічлігу.

– Кіро, – несподівано заговорив Річард, коли ми перестали вечеряти.

– Що?

– Ти думала, що ми робитимемо в Леску?

– Думала. Я була впевнена, що все вирішиться само собою, але зараз розумію, як це безглуздо. Мені треба поговорити з магами.

– Шукатимемо когось конкретного? – Річарду моя затія не сподобалася.

– Так. Роберта.

Я згадала зустріч у Ворлені, і здригнулася. Невже настав час вирішити все раз і назавжди. Я дізнаюся, що від мене потрібно магам, і цього разу я не втечу.

– Він досі головний маг Леска, його не важко буде знайти.

– Мене не це хвилює.

– А що?

– Таке враження, що ми йдемо у заздалегідь підготовлену пастку. Ми йдемо прямісінько до магів, які останні роки тільки й робили, що нападали на нас і намагалися знищити. Ніхто з наших не знає де ми знаходимося, а ми не маємо жодної інформації про те, що відбувається у світі.

– Думаєш, треба було надіслати листа до Магістра?

– Не завадило б, – зізнався Річард, – але вже нічого не змінити. Хотів би знати, що вирішили на Верховній Раді. Ми відірвані від світу і не знаємо останніх новин, не знаємо, як на нас відреагують маги Леска.

Мені й самій було цікаво це дізнатися, адже в Леску ми зіткнемося з магами і від цього мені ставало не по собі. Під час своєї подорожі ми справді виявились відірваними від свого звичного світу. У Браску я востаннє зіткнулася з магами, впоратися з якими мені допоміг Волдер. З того часу я зустрічалася з різними небезпеками, але маги до них не належали. І в Локрі і в Свароні немає міських місцевих магів, і це значно полегшило наше перебування в цих містах. Але в Леску буде все по-іншому.

– Якби ми могли виграти бодай трохи часу.

– Але це неможливо. На те, щоб пройти в місто непоміченими, не варто і сподіватися. Маги патрулюють усі ворота. Хоча…

Я замислилася. Порившись у купі хмизу, я дістала з неї невелику тонку гілку і намалювала коло на землі.

– У Леск веде четверо воріт, – я відзначила їх на колі. – Але були й п’яті. – Я поставила ще одну позначку. – Їх збиралися збудувати за часів конфлікту з півднем. Це мав бути прямий шлях до столиці. Але конфлікт залагодили мирно і дорогу залишили як є, а ворота так і не добудували. Їх завалили камінням, але залишився невеликий хід. У дитинстві я часто користувалася ним, щоби непомітно втекти з міста. Про нього мало хто знає. Так що я думаю, його не зачепили. Але нам доведеться зробити величезний гак за кілька верст.

– Можна спробувати. Навіть один день дасть нам можливість зібрати інформацію, і доречі у мене було кілька інформаторів у місті, можна до них навідатися, – зауважив обраний і став готуватися до сну.

Я ворухнула вугілля в багатті, і воно розгорілося з новою силою.