Обрані - Надія Філіпська
Він заперечливо похитав головою. Камери були позаду, але магія до нас не повернулася. Якось дивно все це. Нас супроводжувало шестеро найманців та жодного мага, той єдиний залишився у сторожці. Адже вони знають, що ми обрані. Але вони такі впевнені, що магія нам не допоможе. Я пильніше подивилася на блакитне свічення, яке виходило від хитромудрих візерунків. І чим довше я вивчала візерунки, тим більше почала розуміти, що мені вони знайомі. Ці хитромудрі химерні візерунки були схожі на стародавні руни, знайомі мені по розшифровці текстів. Я придивилася краще і навіть змогла дізнатися про деякі з них. Чи можуть стародавні руни бути не простою прикрасою? Але обміркувати цю ідею я не встигла. Стулки дверей раптово відчинилися, і нас провели всередину.
Зала була великою. Майже всі вікна зачиняли важкі гардини, через що в кімнаті панувала напівтемрява. Тільки два вікна в глибині кімнати були відчинені і потоки свіжого повітря коливали білосніжні фіранки. Біля дверей стояли начищені до блиску лицарські обладунки.
Величезний мармуровий камін займав більшу частину лівої стіни. Над ним розташовувався величезний щит із гербом: синя троянда на чорному тлі. За масивним столом сиділо троє чоловіків і щось розмовляли. Проходячи повз них, у напівтемряві кімнати, я змогла розглянути лише одяг одного з чоловіків: дорогий костюм сіро-синього кольору. Виходячи з побаченого, я могла сказати, що ми зараз у замку Навізичів.
– Це замок Навізичів, розташований на південь від Леска. При старому бароні, це був досить впливовий рід, – прошепотів Річард, прийшовши до таких же висновків що і я. – Правда з недавніх пір тут заправляє його син.
Син! Це багато пояснює. Старий барон помер і все перейшло до його сина. На землі новоспеченого барона зазіхнули сусіди, і молодий барон звернувся по допомогу до магів. Все потихеньку встає на свої місця.
Нас провели углиб кімнати. Ця частина залу була схожа на робочий кабінет: письмовий стіл, шафи з книгами та сувоями. Тут був ще один камін, точна копія першого, і над ним теж висів щит із гербом Навізичів. Я подивилася на підлогу: рунні візерунки півколом прикрашали один із кутів кімнати.
Той, у якому стараннями найманців стояли ми з Річардом. Синє свічення рун залишалося незмінним.
– Ні! Ти знаєш, чого я хочу! – твердо вигукнув один із чоловіків, звернувши на себе нашу увагу. Він підвівся з-за столу і попрямував до нас.
Я дивилася на високого худорлявого чоловіка і не могла повірити своїм очам. Роберт, а то був він, зовсім не змінився після тієї випадкової зустрічі у Ворлені. Друг моєї родини, зустрічі з яким я боялася найбільше. Настав час глянути своїм страхам в обличчя. Як цікаво все склалося: я шукала його, а він сам знайшов мене.
Я глянула на двох чоловіків за столом, які розмовляли вже без Роберта. Схоже, ми помилилися. Змовників було троє, і ця трійка щойно обговорювала свої подальші плани. Молодий барон Навізич – чоловік у дорогому костюмі сіро-синього кольору, Роберт – архімаг Леска, і… Третього змовника я поки що не знала, він сидів спиною до нас, і в напівтемряві не було можливості його роздивитися.
– Я радий, що ви завітали до нас у гості, – сказав Роберт, і легка усмішка заграла на його обличчі.
Ні я, ні Річард нічого не відповіли, але це не збентежило мага, і він продовжив.
– Кірстен! Як я радий нарешті зустрітися з тобою!
– Для цього не потрібно було нас викрадати!
– Кіро! А ти все ж така запальна, як і раніше!
– Ти втратив право так мене називати! – вигукнула я.
– Щож я гадав, що наша розмова пройде спокійніше!
– Тоді кажи, що тобі від нас потрібно?
– Що потрібно? – перепитав Роберт. – Кому як не тобі це знати.
– Я не розумію!
– Зрозумієш. Можеш не намагатися, – Роберт звертався до Річарда, – твоя магія заблокована. Бачиш ці чудові руни, – він показав на підлогу, – це їхня робота. Стародавня рунна магія працює бездоганно.
Виходить, я не помилилася. Це справді були руни. Рунна магія вважалася забутою вже понад півстоліття. Виходить не така вже вона й загублена, і є в Тарлесі умільці, які здатні використовувати її в наші дні.
Краєм ока я помітила, що двоє чоловіків, що залишилися за столом, закінчили розмову. Господар будинку вийшов із кімнати, а другий підійшов ближче. Я повернула голову, щоб краще розглянути його. На мене з усмішкою дивився невисокий світловолосий чоловік. Клеменс!
Тепер усе поступово вставало на свої місця. Зрозуміло, хто зняв охоронні заклинання з нашого табору, і чому нас так швидко знайшли. Та зустріч у Ворлені, треба було ще тоді щось запідозрити. А я за своєю наївністю, гадала, що то таки випадковість!
Продовження від 20.12.2023
Річард обдарував Клеменса нищівним поглядом.
– Як ти міг! – майже прошипів Річард, не відриваючи від нього погляду.
Якби не найманці, які тримали обраного, він уже давно вчепився б у Клеменса.
– Як я міг? Обрані почали приймати до себе будь-кого, – Клеменс зневажливо зиркнув на мене. – Нащадкові маги вже не мають того впливу як раніше. Обрані перестали бути елітою.
– Не тобі це вирішувати. Що скаже Вельф? Ти так просто зрадив обраних та свого батька?
