Обрані - Надія Філіпська

Дівчина повернулася до нас і я змогла її розглянути. Лана була уродженкою острівного королівства. Зі змішаних сімей, про що свідчила її шкіра. Вона була не такою темною, як у справжніх мешканців Лімерії. Але довге смоляне волосся і точені риси обличчя не давали приводу, засумнівається у її походженні.

– Треба щось вигадати.

– Так, – впевнено заявила я.

Порившись у сумці, я дістала кристал. І поки Річард не встиг мене зупинити, закинула його ближче до найманців.

– Тікаємо! – закричала я, перш ніж кристал розбився об землю.

Продовження від 29.11

Усі наче цього й чекали. Ми в одну мить вилетіли з кущів. За нашими спинами почулося ревіння стихії, що вирувала на вузькій вулиці, та крики охорони, що розбігалася в різні боки.

– Тепер їх на якийсь час затримають, а коли все з'ясується, ми вже будемо далеко.

– Чудово вийшло Кірстен, – похвалив Кріс.

– Гарний маневр, – сказала Лана.

Річард промовчав і лише осудливо похитав головою.

Пробігли ми небагато. Всього дві вулички, які відокремлювали нас від Храму Джайлса, а далі натовп людей, який довелося розпихати ліктями, запротестував, і ми почали привертати непотрібну увагу. Довелося сповільнити крок і злитися з потоком людей, які розглядали красу. Крістіан і Лана постійно оглядалися, дивлячись на переслідувачів, але поки що все було спокійно.

Справді, ні міської варти, ні найманців ні охоронців біля Храму не було.

– Давайте сюди, – покликав Річард, повертаючи у вузьку вуличку.

Ми пішли за обраним. Вуличка петляла і звивалася, але була абсолютно безлюдною, якщо не рахувати нас. Це трохи насторожувало, така пустельна вулиця в самому центрі міста, але вибирати не доводилося. Будинки, що розташовувалися на ній, були двоповерховими: перші поверхи займали торгові лавки, а другі – так сильно нависали над вулицею, що в просвіті між ними було видно лише вузьку смужку неба, від чого тут панувала легка напівтемрява.

Вулиця закінчилася несподівано, і ми знову поринули в метушню міста. Щоправда, ненадовго. Не встигли ми зробити кілька кроків світлою жвавою вулицею, як Кріс потягнув нас назад.

– Там найманці, – повідомив він, коли ми зникли в тіні дерев.

– Ти впевнений? – уточнила Лана, намагаючись хоч щось побачити зі свого місця.

– Ще б пак. Це той самий, що підстрелив мене. Погані справи, дорога вперед закрита.

– Але іншого виходу нема! – уточнила Лана.

– Є, – сказав Річард.

Три пари очей подивилися на обраного, чекаючи продовження, але він ще роздумував.

– Веди, – не витримала я.

– Нам треба назад, на вулицю Душегубів, – повідомив Річард, повертаючись у вузьку спритну вуличку.

– Вулиця Душегубів? – перепитала я.

– Так, – незворушно відповів Річард.

Не дивно, що тут нікого немає, з такою то назвою. Ми повернулися лише на три будинки назад. Біля дверей четвертого обраний зупинився і штовхнув двері, відчиняючи їх.

Я подивилась у темний провал дверей. Торгова крамниця була нічим непримітною, і табличка, що висіла над нею, ні про що не говорила. Але чомусь мені не хотілося заходити у гості до місцевих мешканців. Кріс та Лана теж не поспішали за Річардом.

– Ви йдете? – звернувся до нас обраний, помітивши, що ми застигли на місці. – Чи краще поговорите з найманцями?

Слово «найманці» здобуло належний результат і Кріс, а за ним і Лана пройшли всередину. Я йшла останньою.