Обрані - Надія Філіпська
Після зустрічі з демоном минуло вже два дні. Враження та емоції вже вщухли і поступово стиралися з пам'яті. Але ліс і не думав закінчуватися, і ми так само пробиралися крізь вікову хащу.
Невдовзі довкола почали відбуватися зміни. Дерева ставали меншими, хоча й ці "менші" були значно більшими за ті, що зустрічалися мені в Тарлесі. І тепер ми не пробиралися між корінням дерев, а йшли серед високої трави. Все говорило про те, що ми вже вийшли зі стародавньої частини лісу, але мені чомусь стало тривожно.
Я весь час оглядалася на всі боки, але причину занепокоєння дізнатися не вдавалося. Сонце сідало, і листя почало темніти в сутінках. Ліс був колишнім, але все ж таки відбулися якісь зміни, суті яких я не могла вловити.
– Річарде, тобі не здається, що стало якось тихо? – запитала обраного.
– Пташки більше не співають.
Птахи. Так. Весь час вони щебетали без упину, а зараз зникли, ніби їх і не було зовсім. Я ще раз озирнулася на всі боки. Не подобалося мені все це. Зазвичай птахи замовкають коли поряд ходить звір. Ох, як мені не хочеться зустрічатися з цим звіром!
– Мені здається, що за нами спостерігають, – поділилася я з Річардом, коли по спині черговий раз пробігла хвиля мурашок.
– Кіро, це все твої розповіді. Не треба було згадувати про легенди Дикого лісу, ще й демон не вчасно трапився.
"Не вчасно трапився!?" Цікаво, а коли демони вчасно трапляються?
– Річарде, хіба буває так, що демон "вчасно трапляється"?
– Так, буває. Такі випадки для демонолога просто везіння, – з захопленням розповідав Річард.
– Невже можна радіти зустрівши таке посеред лісу!?
– Демонологи можуть вистежувати демона роками.
– Неймовірно, – я все ж таки була досить далеко від професії демонологи, тому азарт Річарда розділити не могла.
Розмова трохи відволікла, але занепокоєння нікуди не поділося. Я зробила кілька кроків і зупинилася. Пильно вдивлялася у гілки величезного дуба.
– Кіро? – покликав мене Річард.
– Там щось є!
– Де?
– На гілці. Я бачила щось!
– Кіро! Там нічого немає! – відповів обраний, оглядаючи дерево. – Ти просто втомилася, ми ж майже весь день йдемо без перепочинку, – спокійно промовив Річард. – Зараз знайдемо місце для ночівлі.
І ми почали оглядатись у пошуках галявини для табору. Річарду все ж таки передалося моє занепокоєння, і він все частіше поглядав по сторонах і на дерева.
Через чверть години знайшлося потрібне місце. Швидко облаштували табір, зібрали гілки для багаття і приготували вечерю. Я, як і раніше, оглядалася на всі боки, але нічого не вдавалося побачити. Невелике багаття освітлювало лише ближні дерева, не даючи можливості розгледіти що-небудь у лісі. Навколо було незвично тихо: ні щебету птахів, ні криків тварин. Ніщо не порушувало тиші ночі. Жодного подиху вітерцю. Дерева стояли непорушно. У лісі все залишалося без зміни: вікові дерева, чагарники та висока трава. Затріщали свіжі поліна в багатті підкинуті туди Річардом. Химерна тінь від вогню затанцювала на темній стіні дерев. Хитнулася гілка на ближньому дереві, і я спостерігала як листя, що зірвалося, плавно кружляючи, опустилися в траву. Стоп! Хитнулася гілка! Я швидко піднялася і підбігла до дерева, з якого щойно впало листя.
– Кіро, що трапилося? – реакція Річарда виявилася блискавичною, і він уже стояв біля мене.
– Дивись, – я вказала обраному на прим'яту траву під деревом. – Хтось тут був і спостерігав за нами.
У темряві лісу почувся шерех, і я, не думаючи ні про що, кинулася вперед.
– Кіро! Стій! – пролунав окрик Річарда, але я вже була далеко.
Я бігла слідом, що залишився на прим'ятій траві. Дерева проносилися повз так швидко, що я втратила будь-які орієнтири. Звір! Ніколи не бачила, щоб тварини стежили за людьми. У лісі стояла тиша, і лише окрики Річарда порушували його спокій.
Прим'ята трава служила поганим орієнтиром, і я боялася випустити з уваги останню ниточку, що веде до розгадки. Трава ставала все нижчою і незабаром зовсім зникла, змінившись величезним корінням стародавніх дерев. Так само несподівано зник слід тварини, і я вдивлялася в темний ліс, сподіваючись помітити хоч невелике похитування гілок чи листя. Намагаючись знайти хоч якийсь слід, я зачепилась за корінь дерева, спіткнулася і впала. Схоже, на цьому мої пошуки скінчилися. Я піднялася і створила магічний вогник.
Оце так. Відчайдушно намагаючись наздогнати незвичайного звіра, я знову опинилась у давній частині лісу. Шанси знайти тварину прирівнювалися до нуля, а мені треба було якось вибиратися звідси. Я прислухалася, але нічого не чула. Навіть крики Річарда не долинали до мене.
Добре ж я втрапила, одна вночі серед Дикого лісу! І демони, як на зло, не дрімають. Все навколо, від трави до дерева, стало зловісним. Гілка найближчого дерева хитнулася і з неї стрибнув.
Продовження від 20.11.2023
– Блек! – вигукнула я, не стримавши свого здивування.
Переді мною стояв чорний дроф. І це дійсно був Блек, я одразу помітила розірваний кінчик вуха, що був у Блека ще до того як він до мене прийшов. Мій погляд пильно вивчав дрофа, не розуміючи, звідки він міг узятися. Ми стояли і дивилися один на одного. Я здивовано, він насторожено. Я ніяк не могла зрозуміти, як він тут опинився?
