Обрані - Надія Філіпська
Здавалося, що древній ліс не закінчиться ніколи. Величезні тисячолітні дерева височіли над головою. На землі не було звичного килима з трав, вона була поцяткована корінням могутніх дерев. Вони звивались, зависали в повітрі, йшли в землю і знову виринали з неї.
Я люблю ліс, але не такий, а сосновий ліс, у якому багато сонячного світла та молодих химерних, лапатих ялин; в якому можна почути веселий щебет птахів та крики лісових тварин та відчути килим пожовклої хвої під ногами. Ліс, у якому заряджаєшся енергією природи. Цей же тиснув на нас своєю тисячолітньою історією. Він був нагадуванням того, що ми лише мить у цілій історії світу.
Прогулянка лісом була не такою вже легкою, і я вже повністю вкрилася синцями та саднами, і на черговому привалі вирішила зайнятися їх лікуванням.
– Може, я тобі допоможу, – запропонував Річард, скептично оглядаючи мої склянки з травами, еліксирами та настоянками.
– Не варто, сама впораюся, – запевнила я його.
Лікування було моєю не найсильнішою стороною, але рана Річарда досить швидко загоїлася, тому з подряпинами і саднами я вже якось впораюся. Так що поки я займалася самолікуванням, Річард блукав округою, оглядаючи місцевість.
– Ти готова? – спитав він, побачивши, що всі склянки вже перекочували до сумки.
– Так, ходімо, – сказала я, але Річард мене вже не слухав.
Його увагу привернула вузька щілина у дереві, яку він ретельно вивчав. Я кинула на неї швидкоплинний погляд. Кора на дереві розвернулася і її краї стирчали в усі сторони.
– Теж мені, знайшов рідкість, бачила я таку ж, години дві чи три тому, – кинула я.
– Це ту, об яку ти поранила руку? – не повертаючись, поцікавився він.
– Так, – підтвердила я, потираючи поранене місце, хоч від рани вже залишилася лише тонка червона смужка.
– І куртку ти там порвала, – сказав він.
– Так, але про куртку я тобі не говорила, – відповіла я, не розуміючи, до чого хилить Річард.
– Про куртку мені розповіла ця розщелина, в якій ще залишився клапоть тканини. Кіро, схоже, ми ходимо по колу.
Тепер уже я з великим інтересом дивилася на щілину. Потім озирнулася довкола і охнула.
– Об це коріння я набила собі шишку… вчора, – я здивовано глянула на Річарда. – Хочеш сказати, що ми вже другий день так ідемо?
– Виходить, що так.
Я присіла на товсте коріння і спробувала впорядкувати думки.
– Ми ж звірялися з напряму за допомогою магії, – видала я поки що єдиний аргумент, поки що не зрозуміло на чию користь.
– Звірялися, – підтвердив Річард.
Щонайменше п'ять разів на день ми за допомогою магії визначали наше місце розташування, щоб не збитися з потрібного напрямку. Заклинання по черзі читали то я, то Річард. А це означає, що з нашою магією все гаразд. То що тоді сталося?
– Є ідеї? – з надією запитала я.
– Так. Одна є. Думаю, що ми стали заручниками магічного кола, інакше давно пішли б подалі від цього місця.
Магічні кола. Читала я колись про них. Але як із них вибратися не мала уявлення. У Школі такого не навчали. Я з надією подивилася на обраного. Річард ледь чутно прошепотів слова закляття, і вперше за весь час, що я знаю, змінився в особі. Мені це не сподобалось.
– Два дні. Коло звужується, – сказав обраний.
Мені це мало що говорило, але Річард, схоже, підійшов до ситуації зі знанням справи.
– Ти знаєш, як нам звідси вибратися?
– Загалом так, але в мене є сумніви, – зізнався чоловік.
– Варто спробувати. Що для цього потрібно?
– Зовсім небагато: вербена та закляття.
Я порилася в сумці і дістала пучок трав. Суцвіття цієї рослини допомагають загоювати рани та садна, тому цієї трави я прихопила з собою достатньо.
– Тримай, – я простягла обраному суцвіття, – сподіваюся, ти знаєш потрібне закляття?
– Гарне питання, – обраний у чомусь сумнівався, але ділитися своїми сумнівами не збирався.
– Чи потрібно ще щось?
– Тільки багаття.
Витративши час на збирання хмизу, ми закінчили всі приготування і влаштувалися на невеликому вільному від коріння і дерев шматочку землі, куди гіркою склали хмиз і вербену.
– Будь готова, якщо все вийде, у нас буде не так багато часу, щоб залишити коло.
Я кивнула, і Річард почав читати закляття. Воно не було схожим на жодне відоме мені плетіння. Його слова не були мелодійними чи наспівними. Закляття було грубим, наче сирим, недопрацьованим. Але, не дивлячись на це, слова заворожували, огортали і холодили до глибини душі. Вони вели кудись у далечінь, подалі від цього місця. У купі хмизу, яку Річард і не збирався підпалювати, відбувалися зміни. Вербена задимилася, обволікаючи нас легким сіро-рожевим серпанком з ароматом паленої трави. За димом пішло полум'я. Одна іскра, інша, третя. Гілки затріщали, і яскраво-блакитне полум'я огорнуло їх. Від полум'я віяло холодом. Річард продовжував читати рядки закляття, а я з цікавістю спостерігала за змінами довкола. Невелике вогнище поступово розгорялося, полум'я піднімалося все вище і вище і через кілька хвилин воно перекинулося на найближче дерево. Одне, друге, третє, п'яте. Вогонь перекидався все далі і далі. Ліс, що оточував нас, огорнуло холодне блакитне полум'я. Воно обвивало коріння та стовбури дерев і розходилося павутинням усе далі вглиб лісу.
