Обрані - Надія Філіпська

Продовження від 15.11.2023

– Кіро! – крикнув над вухом Річард.

Я так захоплено спостерігала за тим, що відбувається навколо, що не помітила, що твориться поруч. Обраний уже закінчив заклинання і квапив мене. Я поспішила за ним.

– Нам потрібно якнайшвидше вибратися з кола. Не торкайся до полум'я, – це були короткі вказівки Річарда, після яких ми побігли.

Огорнуті полум'ям дерева мелькали все частіше. Ми поспішали, полум'я ставало все яскравішим і вищим, а проходів менше. Я так і не спитала Річарда, що буде, якщо ми не виберемося вчасно. Нині я не хотіла цього знати. Легкий серпанок вербени так само обволікав нас.

Складалося враження, що полум'я досягло вже самих верхівок дерев. Від нього віяло могильним холодом, від якого мурашки бігли по шкірі. Сил залишалося менше, але з кола ми ще не вибралися.

– Стривай, – покликала я обраного.

Моя нога застрягла між корінням дерев і я, намагаючись її звільнити, оперлася на стовбур дерева, оповитого полум'ям. Річард різко відсмикнув мене від дерева, але й цих секунд вистачило: куртка спалахнула, і мою шкіру обдало крижаним вогнем. Річард швидко зірвав куртку, що ще палала, і відкинув її подалі. Звільнивши ногу з пут коріння, я нарешті змогла піднятися.

– Іти зможеш?

– Так, – після секундної затримки відповіла я.

Більше експериментувати я не хотіла і вже уважніше дивилася на всі боки. Я помітила, що серпанок вербени вже зовсім розвіявся, але сказати про це Річарду не було можливості, хоча я думаю, він і сам це помітив. Полум'я стулялося, проходи ставали все вужче, часу все менше. Зробивши ще кілька кроків, я з подивом зрозуміла, що полум'я залишилося позаду.

Я без сил упала на землю, але встигла побачити, що сталося далі. Блакитне полум'я злилося у суцільну стіну вогню, відгородивши собою внутрішню частину кола. Вогонь потьмянів, і в його відблисках я побачила дівчину: прекрасні риси обличчя, точена постать і довге волосся, подібно до полум'я, що майоріли на вітрі. Ні! Не як полум'я. Вона сама і була цим полум'ям. Я дивилася і не вірила своїм очам. Дівчина зробила кілька кроків нам назустріч, але межі кола не покинула. Вона дивилася на нас. Її красиві риси обличчя спотворила маска злості та ненависті. Полум'я спалахнуло яскравіше.

– Сьогодні вам пощастило, – пролунав льодовий, пропікаючий до кісток голос, і полум'я зникло.

Я подивилася на Річарда, навіть у сутінках було видно його бліде обличчя. Я виглядала не краще. Сили ніби покинули нас, і ми, не змовляючись, влаштували табір на тому самому місці, де сиділи.

Повернувши собі звичне самовладання, ми влаштувалися біля багаття. На цей раз вогонь був звичайнісіньким. Його помаранчеві іскри заспокоювали та надавали сил.

– Як твоя рука? – стурбовано запитав Річард.

– Нормально, – відмахнулася я, зараз мене цікавило інше. – А тепер розказуй, що це було? – зважилася спитати я, коли ми вже більш-менш прийшли до тями.

– Демон, – відповів Річард.

– То демон чи магічне коло?

– І те, й інше: демон та його магічне коло.

– Але як ти про це дізнався?

– У Сінарі демонологія – одна з основних спеціалізацій. Без неї ніяк.

– Отже, ти від початку знав, що це демон?

– Знав. Але краще б я не мав рації. Набагато легше вибратися з магічного кола, ніж з лап кровожерного і зголоднілого демона.

Я нервово проковтнула. На слова «кровожерний» і «зголоднілий» моя уява відразу відгукнулася дуже вражаючою картинкою.

– А що то був за демон? – продовжила я розпитувати Річарда.

– Аясіт. Старший демон. Він заманює жертву у магічне коло, поступово звужуючи його, а коли настане час…

– Не треба, – перервала я його, але в мене перед очима з'явилася ще одна картина, послужливо підсунута моєю уявою.

– А вербена, навіщо вона була потрібна?

– Це найкращий захист від демонів. Поки серпанок огортав нас, Аясіт не мав можливості вистежити нас навіть у своєму магічному колі.

– Але ж він бачив нас, коли ми потрапили до його кола.

– Бачив. Але коли я почав читати заклинання, він зрозумів, що ми можемо вислизнути. Ти ж не думаєш, що демон спокійнісінько сидів би і спостерігав, як жертви йдуть з його лап.

– І багато таких демонів водиться у Тарлесі?

– Взагалі то ні. Вони досить рідкісні. Ймовірно їх відлякують енергетичні потоки Тарлеса.

— Значить, нам пощастило нарватися на Аясіт у цьому забутому богами місці.

– Саме в таких місцях демони і водяться, – заспокоїв мене Річард.

– А якщо вони такі рідкісні, звідки ти знаєш закляття?

– Ну, – Річард зам'явся. – Розумієш, рідкі вони в Тарлесі, а в Сінарі це звичайна справа зустріти демона.

– І що я ще про тебе не знаю? – здивовано запитала Річарда.

– Не все одразу, – підморгнув мені обраний і почав вкладатися спати.