Обрані - Надія Філіпська

– І ти просто поїхав?

– Так. Мені виповнилося сімнадцять, і я пішов з дому. Півроку я подорожував Сінаром. Але невдовзі зрозумів, що мене багато хто знає і почати нове життя не вдасться.

– І ти перебрався до Тарлеса.

– Я приїхав у Ворлен, і жив там деякий час, доки не сталося те, що змінило моє життя. Я відчув джерело. Це було настільки незвичайно, що я ризикнув піти йому назустріч. Я заворожено спостерігав, як обраний приборкував стихію. А потім Дітріх побачив мене. Ось так почалося моє знайомство із обраними. Далі йшли шість років навчання у Школі, і майже шість років я живу та працюю серед обраних.

– Значить, Дітріх твій наставник.

Річард лише кивнув.

– І за весь час ти так ніколи не відвідав свою родину?

– Моя сім'я тут. Обрані стали моєю родиною.

Чоловік підвівся, щоб підкинути хмизу в багаття, і я серйозно задумалася. Обрані справді стали сім'єю, і не лише для Річарда, а й для мене. Упертість це, звичайно, непогано, але не можна заперечувати очевидне – іншої сім'ї у мене немає.

– Просто не можу повірити, що вся історія обраних – це обман, – Річард сів поряд зі мною і продовжував розмову. – Обрані досягли влади також через обман. Невже це моя доля?

– Але тут серед обраних ти усього досяг сам!

– Так. Але все, у що я вірив усі ці роки, валиться на очах. Ймовірно, маги все ж якось дізналися правду, тільки так можна пояснити їхні часті нападки на обраних, і вічні конфлікти. Я завжди думав, що вони не можуть заспокоїтися через те, що їм дано менше здібностей, а насправді виявляється, що це ми відібрали у них ці здібності.

— Минуле вже не виправиш. Добре хоч Генріх під кінець свого життя зрозумів, що вони наробили.

– Так, але повернути він нічого не зміг. Влада – підступна, її так просто не віддають. Генріх не хотів нової війни і тому передав свої знання хранителям. Але ми можемо все виправити? – Річард з надією подивився на мене. – Треба тільки навчити магів керувати стихією!

– Ми? Навчити магів керувати стихією? Магістр на це не піде. І це порушення всіх правил.

– Хто б казав про порушення правил та законів, – Річард з інтересом подивився на мене.

– Це точно, – неохоче зізналася я. – Але боюся, що і Рада обраних таке не схвалить.

– З Радою і Магістром я розберуся, – впевнено заявив Річард і почав готуватися до сну.

Продовження від 10.11

Ми бадьоро крокували лісом. Сьогодні Річард випромінював силу і впевненість. Учорашні сумніви залишилися в минулому.

– Ну що, будемо розширювати твої знання про міфи і легенди Тарлеса, – повідомила я.

– Мені все одно подітися нікуди, – зауважив Річард, і я почала розповідати.

– Ще за давніх часів до Розколу, коли Лірея не була поділена на королівства і стародавні племена вели кочовий спосіб життя, одне невелике плем'я дреганів оселилося на околиці лісу. Ліс давав людям можливість вижити. Дрегани полювали на звірів, збирали мед, трави та коріння. І протягом багатьох років вони жили у злагоді з природою та духами лісу.

Але одного разу забрели в це поселення мандрівники з півдня, які на подяку за притулок навчили дреганів секретів обробки деревини. Мандрівники пішли, а в селі стався розлад.

Молоді дрегани хотіли застосувати отримані знання та вирішили розпочати вирубку лісу. Але вождь Ір-Сан був проти цього, не бажаючи гнівити духів лісу. Дрегани зібрали нараду, але домовитися їм ні про що не вдалося, і в племені стався розкол. Частина людей на чолі з Аре-Даном відокремилися та заснували неподалік нове поселення. Вони почали жити за новими правилами: почали вирубувати ліси, обробляти деревину та торгувати з іншими племенами. Мешканці старого поселення продовжували полювати та добувати їжу у лісі.

Так тривало протягом багатьох десятиліть, поки території лісу не зменшилися більше ніж у два рази. Але це не зупинило нових дреганів і вони продовжували знищувати ліс. Згодом у племені стали помічати, що не всі повертаються з лісу. Аре-Дан був стурбований раптовим зникненням людей і відправив жителів племені на пошуки зниклих. Минали дні, але пошуки були марними.

  Нові дрегани не довго сумували, і знову відновили вирубку лісу. Того дня з лісу не повернувся Ва-Дан, син вождя. Все плем'я вирушило на його пошуки, але все виявилося марним.

Вбитий горем Аре-Дан вирішив особисто контролювати походи до лісу. Але як він не слідкував за своїми людьми, кожного разу вони втрачали одного чи двох людей.

Аре-Дан уважніше придивлявся ці дні до лісу, і помітив те, що не бачили його односельці. Ліс став порожнім, не було чутно щебету птиць, і тропи звірів вже давно не траплялися їм на шляху. Ліс став темним, грізним, недружнім. Навіть у сонячну погоду, до лісу не потрапляло сонячне світло. Але у лісі однозначно хтось жив. Аре-Дан неодноразово бачив як гойдаються гілки на деревах за відсутності вітру, та чув у лісі шипіння. Дрегани почали говорити про розсерджених лісових духів.

Але і це не зупиняло дреганів від вирубки лісу. Аж поки одного разу, вождь не помітив на одному з дерев, що планувалося до вирубки, червону стрічку, такими поясами була відзначена сім'я вождя. Стрічка ледь проглядалася, була майже повністю вкрита корою і вже не мала такого яскравого кольору як пояс самого вождя.