Обрані - Надія Філіпська

Не знаю, як довго ми йшли, адже під землею плин часу перестав відчуватися, але ми стали помічати, що тунель вже не заглиблювався, і тепер йшов горизонтально. Стеля тут стала вищою і з'явилась можливість йти в повний зріст.

Йшли ми мовчки, і я поринула у роздуми. За два дні з Річардом, я чаклувала більше ніж всі попередні чотири місяці. Весь цей час я жила простим життям, намагалася нічим не виділятися. Гадала, що це допоможе мирно співіснувати з магами. Але мені це не допомогло, і та засідка під Корнелом доводить це. Річард правий, я не здатна себе захистити. Я здатна керувати лише однією стихією – водою. От з нею у мене немає ніяких проблем. Але у протистоянні, це мало чим допоможе.

Доля ніби насміхається наді мною, постійно штовхаючи мене до магії. Для інших було б за щастя мати дар магії будь то бойовий чи стихійний. Але не для мене. Для моєї родини магія принесла лише горе, і я навіть після трьох років серед обраних не можу прийняти свій дар.

– Тут перехрестя, – повідомив Річард і зупинився.

Я не встигла вчасно зупинитися і тому ткнулася обраному в спину. Виглянувши з-за його плеча я побачила попереду майданчик, від якого відходили три однакових коридори.

– Схоже в цьому місці старі штольні з'єднуються з системою тунелів під Притом, – сповістив Річард, оглядаючись навкруги.

– Куди підемо далі? – запитала я обраного.

Річард оглянув всі тунелі, почаклував трохи і впевнено показав на лівий коридор.

– Нам туди.

– Там вихід? – з надією поцікавилася я.

– Не впевнений, але там точно є щось цікаве.

Так я і знала. Річард мав особливу магію, яка допомагала йому в пошуках. Він не знає що шукає, але знаходить це однозначно. Таке собі магічне шосте чуття. Особливо добре йому вдається знаходити пригоди на свою голову, та і на мою теж.

Ми пішли вказаним шляхом. На відміну від земляних стін штольні, тут вони були з каменю. Коридор став значно ширшим і ми вже могли йти поряд, а не один за одним. В цьому тунелі зникла волога на стінах і стало трохи тепліше. Іноді по обидва боки тунелю траплялися двері. Але всі вони були зачинені, і дізнатися що за ними не було можливості. Замки, засуви і петлі сильно поржавіли, що вказувало на те, що тут ніхто не був вже багато років.

– Дивися, там попереду, – світлячок вихопив з темряви чергові двері.

– Ще одні зачинені двері, – байдуже відгукнулася я.

– Ні Кіро, ці інші, – промовив Річард. – Поглянь, тут немає пилу і павутиння, і замок виглядає новішим, так ніби його відчиняли.

– О, дійсно, ти правий Річарде, – вигукнула я, оглянувши двері. – Але ж вони зачинені, – я смикнула ручку, але нічого не трапилося.

– Це не проблема, – заявив обраний.

Я здивовано спостерігала за тим, як Річард дістав з карману в'язку з відмичками і прийнявся відчиняти замок. Пройшло не більше двох хвилин, як в замку щось клацнуло, і Річард обережно прочинив двері. В кімнату відправилося скануюче закляття, а вже за ним – світлячок.

За дверима виявилася невелика кімната, з доволі аскетичною обстановкою: стіл, пару стільців, і п'ять стелажів з книгами, які я одразу просканувала.

– Фоліант тут? – запитав Річард, лиш на секунду зупинивши погляд на книгах.

– Ні, – зітхнула я, – вони звичайні. 

Я перебирала книги та свитки переходячи від одного стелажа до іншого.

– Ці книги дуже цінні. А ось цей рукопис написаний в часи Протистояння, тоді як з'явилися перші обрані, – поділилася спостереженнями, після детальнішого їх вивчення.

– Схоже, що ми були праві, і тут замішаний маг. Ще б дізнатися хто він і чого він насправді хоче, – сказав Річард.

– О! Це ж Рокаст "Стихійна магія", досить рідка книга. Їх в усій Ліреї було всього чотири екземпляри, а у нас в Архівах є лише одна і вона така древня, що її не можна давати студентам, а ця добре збереглася!

– Кіро, лягай! – вигукнув Річард, і упав на підлогу, захоплюючи мене з собою.

Саме вчасно: пурпуровий спалах пронісся над нашими головами. Поки Річард плів захисний щит, я дістала з сумки кристал і закинула його в коридор. Він розбився об стіну і спалах сили на мить засліпив мене. Хвиля вивільненої стихії знесла перший захисний щит і зачепила Річарда, який був ближче до дверей. Я швидко оцінила вчинений погром: стіл та стільці лежали посеред кімнати, а підлога була застелена свитками і книгами. Добре що це була лише стихія вітру, і книги не постраждали.

– Ти мене оглушила, – заявив Річард, намагаючись прийти в себе.

– Сподіваюся, що не тільки тебе, – вигукнула я, вибігаючи в коридор.

Стіни мерехтіли від надлишку сили, а коридором носилися залишкові вихрі. Мага не було.

– Він утік, – сповістила я Річарда, повернувшись до кімнати.

– Кіро, так не можна! Чиста стихія несе в собі велику небезпеку! Це безумство.

– Це безумство не один раз спасало мені життя, – призналася я Річарду.

– Тебе не варто було відпускати зі Школи! Тобі потрібно продовжити навчання.

– Якщо пам'ятаєш, то мені там не дуже раді були.