Будні феодала - 1 - Олег Говда

Вийняв карту, придивився. Позначень замало, зате дороги накреслені. А дорога, що веде в нікуди, — нонсенс. Ось ця, наприклад. Якщо масштаб не бреше, то від мене кілометрів за двадцять звідси буде. І хоч будівлі там не помічені, зате озерце є. Особисто я, задумай будуватися, нізащо таке гарне місце не пропустив би. То чому не подивитися зблизька?

Обід доведеться пропустити, але я і медком ситий. А до вечора обернусь. На такому коні.

Краса… Оце я розумію галоп! Тільки вітер у вухах свистить.

Приблизно на півдорозі кинулися було навперейми розбійники. Чоловік шість... Відстали так швидко, ніби на місці стояли, а я по автобану летів. Можна було, звісно, пригальмувати та розім'ятися. Але, прибутку з голодранців як кіт начхав… Досвіду — ще менше. А от коня поранити випадково могли запросто. На фіг... Не вартує шкурка вичинки. Якщо ризикувати, то по-великому. Та й недовго вже до пригод. Загін зберу і подивимось, яке завдання воєвода доручити хоче. Якщо сам попередив, що без десятка бійців краще туди не потикатися, значить і досвіду, і слави там має бути достатньо.

Озерце знайшлося години за півтори. І не лише воно. Карта не збрехала — будов на його березі не знайшлося, але й мене не підвела інтуїція. Жили тут люди і багато… Цілий табір. Захищений замість частоколу поставленими в каре возами. А всередині — намети, різних кольорів та розмірів. По кутках табору, на невеликому піднесенні з нагромаджених одна на одну бочок — дозорні.

«Табір запорожців. Козацьких найманців», — увів мене в курс справи персональний гід.

Ну, ось... Як то кажуть, на ловця і звір біжить... Якщо зростеться тема, питання з загоном вирішу одним махом. Так би мовити, не відходячи від каси.

Дозорці мене вже теж помітили і назустріч помчав невеликий загін вершників. Добре службу поставлено. Потрібну людину проводять, а зайву — випровадять. Нічого даремно шастати та секрети виглядати.

— Чолом тобі, добродію! — четверо козаків на добрих конях, у добротних жупанах, смушкових шапках, зі списами в руках і пістолями заткнутими за багаті пояси виглядали солідно і переконливо. Така собі безкрая сила і молодецтво. — Справу робиш чи від справи бігаєш?

— Чолом, панове козаки. Шукаю бійців у загін. Таких, щоб і біса не злякалися? Не підкажете, де про таких орлів запитати можна?

Запорожці переглянулись.

— Бог милостивий. У потрібне місце ти заїхав, пане. Їдь за нами. Проведемо тебе до наказного отамана. Якщо не з порожнім кошелем подорожуєш — назад самотньо не поїдеш. Полковник підбере тобі гідну компанію. Хоч у Крим, хоч у Рим, а хоч і до самого Вельзевула у гості.

Ну, а чого я хотів? Найманець, він і в Африці найманець. А скільки в мене в кишенях золота?

«Інвентар. Персонаж»!

О, а нічого. Не Крез, але й не злидень якийсь. Назбирав потихеньку. Рівно п'ять тисяч шістсот талерів. Навіть якщо по тисячі за кожного воїна відстебнути доведеться, то ще й на хліб трохи залишиться. А п'ятеро добре навчених бійців — це вже та сила, з якою за дезертирами поганятися можна. Та й взагалі… Зовсім інший рівень.