Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі

Кошеня анічогісінько з почутого не розуміло, а Боровичок тим часом продовжував:

— А ось якщо хто в домі з Чесністю не дружить, так і Правда в гості не заходить, і Добро згодом в іншому будинку оселяється. Правда красивою або некрасивою не буває, вона різна, це як подивитися на неї, — розважливо промовив старий. — І кожній Правді свій час. Ось якщо на зірки вдень подивитися, чи побачиш ти їх?

— Ні, — відповів котик, із задоволенням  поглянувши на зірки, які, здавалося, підморгували йому з небес.

— А якщо вночі подивитися?

— Якщо вночі, то видно, — мрійливо відповіло кошеня, знову дивлячись на зірки.

— Тож потрібно навчитися чекати вдень до ночі, щоб зірки побачити, а вночі до ранку, щоб сонце зійшло. Всьому свій час, — сказав Боровичок, пильно вдивляючись у допитливого котика, який уважно слухав старого, не перестаючи милуватися то світлячками, то зірками. – Хто вміє чекати, той дочекається найкращого…

— Значить, якщо Іван Правду не знайшов, наше Добро в інший будинок переїхало? — злякано запитало кошеня.

— Ще ні, не переїхало, — відповів старий. — Якщо ти в ліс за нього пішов, а Іван хоче Правду знайти, щоб мамі повернути гарний настрій, і мама не сварила його, то Добро ще живе у вашому будинку. Але поквапся запросити в будинок Чесність, і тоді ці троє збережуть Щастя у вашому домі.

— Та де ж мені Чесність шукати? — допитувалося кошеня.

— Де обгортки від цукерок, там і Правда... — із загадковою посмішкою відповів Боровичок. — А тепер поспішай, інакше твоя мама хвилюватиметься. Світляки проведуть тебе, щоб ти не заблукав у темному лісі.

— Дякую вам, дядьку Боровичок! — вигукнуло наостанок кошеня і помчало слідом за світлячками.

Дорога виявилася не такою вже й довгою, якою здавалася спочатку, коли він шукав Боровичка. Незабаром Мурзик опинився біля вже знайомого ставка. Він весело подякував тітоньці Воді та дідусеві Бору за допомогу, розповів їм, як знайшов Боровичка, і що він йому порадив. Вони побажали кошеняті удачі, і той бадьоро рушив до будинку. Там на нього чекала, хвилюючись, мама-кішка. А поруч з нею і його друг Іванко.

Котик задоволено потягнувся, влаштувавшись на колінах хлопчика, який гладив його по голівці та спині, і став муркотіти мамі-кішці про те, що дізнався в лісі. Мама-кішка слухала його уважно, і щойно малюк заснув на руках у свого друга, увійшла до будинка. Обійшла всі його закутки, розпитала мишу, яка жила в норі, озирнулася уважно. І тут вона побачила блиск у кутку. Це місяць допомагав мамі-кішці знайти Правду і світив на яскравий фантик у кутку, біля ліжка Михайлика.

Хлопчик сидів за столом і читав казку. Мама-кішка голосно нявкнула, привертаючи до себе його увагу. Хлопчик невдоволено відірвався від читання і повернувся до неї. Кішка дряпнула блискучий фантик, і той голосно зашурхотів. Вона подивилася пильно на хлопчика, на фантик і на двері в дитячу кімнату. Хлопчик насупився, але нічого не сказав. Кішка встала, пройшла до іншого ліжка і, присівши біля нього, стала вмиватися. Так могло б здатися на перший погляд. Насправді ж, мама-кішка від сорому сховала лапкою мордочку, і Михайлику, який це зрозумів, теж стало соромно за себе. Адже Добро все ще проживало в їхньому будинку, а хлопчикові зовсім не хотілося, щоб його брат і мама сумували.

Хлопчик взяв з підлоги фантик, який кинув там зранку, і поплентався «здаватися». Мама-кішка провела його задоволеним поглядом і повернулася на поріг, до свого кошеняти, яке уві сні перебирало лапками й мурчало, немов все ще було в лісі та зустрічало там дивовижно добрих, чуйних тварин і птахів.

Мама-кішка дуже пишалася кошеням, адже її синочок був справжнім вірним другом для Іванка.

Михайлик тим часом увійшов до зали, де мама і тато сиділи в кріслах та  читали.

— Мамо... — неголосно покликав хлопчик, присоромлено відводячи очі.

Мама відразу ж звернула на нього увагу, відклавши книгу.

— Що трапилося, Михайлику?

Хлопчик простягнув їй фантик від цукерки й зізнався:

— Мені дуже соромно, що я сказав неправду сьогодні вранці, коли ти мене запитала, хто розбив вазу. Це я потягнувся за цукеркою, але не дістав і ненавмисно скинув її.

— Але чому ж ти мені одразу не сказав? — здивувалася мама. Тато теж відклав книгу, уважно слухаючи їхню розмову. — Хіба я не вчила тебе завжди бути чесним?

— Вчила, — кивнув хлопчик. — Але я подумав, що ти страшенно засмутишся, якщо дізнаєшся, що це зробив я.

— Вірно, синку, — відповіла мама, саджаючи його до себе на коліна, ласкаво пригортаючи ближче. — Але ще більше я засмутилася б, якби Чесність залишила наш будинок разом із Правдою.

— Адже тоді ми всі назавжди втратили б Добро і Щастя, — сказав тато. — Хіба це було б добре?

— Ні, — Михайлик похитав головою і міцно обійняв спершу маму, а потім тата. — Я більше ніколи не буду обманювати, адже Добро і Щастя повинні бути в кожному домі! І в нашому теж!

Іван увійшов до кімнати побажати всім на добраніч і побачив, як мама, тато і братик обіймаються. Мама посміхалася і більше не сумувала. Іванко так зрадів цьому, що також кинувся в обійми батьків і брата.