Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі

— Тільки далеко не йди та повертайся до темряви! — вигукнула йому вслід мама-кішка. Котик пообіцяв повернутися завидна і помчав до водойми.

Сонечко пригрівало спинку, вітерець лоскотав вуса і шерстку, а лапки бадьоро крокували доріжкою. Маленьке кошеня дуже хотіло допомогти своєму другові, абсолютно впевнене в тому, що саме так мають чинити справжні друзі. І ще: йому страшенно хотілося поглянути на Правду.

«Напевно, — розмірковував котик дорогою до води, — вона дуже висока і доросла, як Іванкова мама! Напевно, вона красива і добра, і поїть кошенят молоком, як Іванкова мати, — мріяв Мурзик. — Тільки чому ж тоді її люди побоюються?».

Та ось він вийшов до води біля соснового лісу. Перед ним був чистий ставок, в якому борсалося каченя. Воно пірнало й одразу ж виринало з веселим сміхом. На березі його чекало курча, яке захоплено аплодувало своєму другові-каченяті долоньками-крилами. Йому подобалося пірнання каченяти, і кожного разу, щойно те виринало з води, малюк радісно підстрибував на місці й, сміючись, плескав крильцями.

Маленький котик зацікавлено подивився на курча, потім на каченя, яке демонструвало тепер з води лише жовтий пухнастий хвостик. Світ здавався кошеняті яскравим, барвистим і дивним, і все нове, з чим він стикався, неймовірно тішило і цікавило його. Малюк ретельно вивчав предмет свого інтересу, що б це не було. Тому одного разу навіть встромив носика до бджолиного вулика. Бджоли, звичайно, прогнали його зі свого будиночка, але вони були дуже добрими, тому не стали жалити допитливе кошеня. А друг Іванко розповів йому, що бджоли збирають мед і дзижчать сердито тому, що він їх від важливої ​​роботи відвертає. І якщо не відвертати їхню увагу, то вони й сердитися не будуть, дзижчати та жалити. Тепер маленький котик це знав і за бджолиною працею спостерігав здалека, примостившись на порозі будиночка і гріючись на сонечку.

Але про цих жовтих пухнастиків котик ще нічого не знав.

— Вітаю! — промуркотів Мурзик, підходячи ближче. Він був дуже вихованим кошеням і завжди вітався з тими, хто зустрічався на його шляху.  Так його навчила мама-кішка, а її саму — її мама, і так далі.

Курча відвернулося від споглядання каченяти й привіталося у відповідь. Йому теж було цікаво зустріти когось, зовсім не схожого на себе.

— Вітаю! — привіталося каченя, вибираючись з води й розбризкуючи крапельки всюди, переступаючи лапками по землі.

Котик ні на хвилину не забував, що у нього важлива справа: йому потрібно було врятувати друга, а для цього необхідно знайти страшного звіра на ім'я Правда.

«Але, можливо, вони знають, де її шукати?» — з надією подумало кошеня.

— Мене звати Мурзик! Я мами-кішки синочок, — представилося, як годиться, кошеня. — А вас як звати?

— Я Курча, — кивнув йому один з малюків. — Я синочок курочки. Дуже приємно познайомитися.

— А я — Каченя. Моя мама — качка. І мені приємно познайомитися з тобою.

Кошеня зраділо новим знайомим і відразу ж вирішило, що потоваришує з ними. Але зараз не можна гаяти часу, йому потрібно виконати важливе завдання. Тому Мурзик доволі серйозно запитав:

— Курча, Каченя, скажіть, чи не бачили ви Правду?

Ті лише перезирнулися, знизавши маленькими плечима.

— Ні, не бачили! — одноголосно відповіли вони. Малюки засмутилися, що нічим не можуть допомогти новому знайомому. Але раптом усі троє почули ніжний голос, який звучав, немов музика.

— І я не бачила Правду, але кажуть, що вона прекрасна, — таємниче пошепки повідомив хтось. Кошеня, курча і каченя стали озиратися навкруги, але крім них, там нікого не було. І тоді котик опустив очі й глянув на ставок. Мурзик зрозумів, що з ним говорить Вода зі ставка. Добра Водиця вирішила допомогти кошеняті знайти Правду. Вона продовжувала:

— Рушай-но, кошеня, до соснового лісу. Скажи дідусеві Бору, що шукаєш Правду. Старий багато знає, він тобі й підкаже.

Зрадівши, кошеня подякувало усім за допомогу і доброту та побігло до лісу.

Підійшовши близенько до високих старих сосон, Мурзик ввічливо звернувся:

— Дідусю Бор, я шукаю Правду для мого друга Іванка. Чи не знаєш ти, де мені її відшукати? Мама-кішка каже, що люди її дуже бояться, а Вода в ставку — що Правда прекрасна. Як же я її знайду, якщо навіть не знаю, як вона виглядає?

Сосни захиталися на знак вітання, і кошеня почуло у відповідь хрипкий голос старого Бора, що лунав тисячами соснових голок:

— Не засмучуйся, кошеня. Правду складно відшукати, але коли ти зважився, вона неодмінно знайдеться. Іди до Синиці, вона знає, де Правду шукати.

І знову запанувала тиша. Котик подякував старому і сміливо зайшов  до лісу, який одразу ж огорнув його сосновим ароматом.

Мурзик йшов стежкою, доки не натрапив на маленьку пташку. У неї була жовта грудка, блакитна шийка і сині крильця.

— Здрастуй, пташко! — голосно привітало її кошеня.

Пташка злякано відскочила в бік, – адже змалку її вчили остерігатися котів, і насторожено привіталася з кошеням. А потім сміливо підлетіла до нього ближче.

— Я шукаю Синичку, — довірливо сказало їй кошеня. — Дідусь Бор говорить, що Синиця знає, де мені Правду шукати.