Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі
— Підкупити мене надумала? — загарчав Барбос.
Жінка присіла поруч із ним і знову погладила по голові.
— Зовсім ти постарів, Барбосе... — сумно сказала вона. — Нічого вже не бачиш. Господиню свою не впізнаєш... — змахнула сльозинку, і почала чухати пса за вухом.
Барбос почув її слова, схопився, став виляти хвостом, облизувати їй руки.
— Визнав, значить... — радісно вигукнула господиня Барбоса, встаючи. — Ходімо до хати, Барбосе, а то застудишся! Холодно на вулиці цієї осені... — сказала вона, мерзлякувато їжачись і кутаючись у плащ. І збиралася вже йти до хати, як раптом помітила цуценя, — А це в нас хто такий маленький?
Барбос тут же підштовхнув носом цуценя вперед, і жінка в плащі його похвалила. А потім знову присіла, тільки тепер біля цуценяти.
Цуценя жалісно заскавчало, дивлячись то на пса, то на жінку.
— Дядечку Барбосе, навіщо ви мене до неї?
— Вона добра і мила. Вона може допомогти знайти твою маму...
Цуценя, почувши слова Барбоса, теж почало лащитися до жінки в плащі. Вона дзвінко розсміялася і підхопила його на руки.
— Ой, який славний! — говорила вона і гладила цуценя. — Який гарненький! А жити до нас підеш?
Цуценя нагострило вушка і подивилося вниз на Барбоса. Барбос закивав йому кошлатою мордою, щоб погоджувалося. І тоді цуценя довірливо лизнуло жінці руки, погоджуючись піти до неї пожити. Але саме собі пообіцяло, що ненадовго.
Жінка відчинила дерев'яну хвіртку й відійшла вбік, впускаючи спочатку Барбоса, а потім і сама увійшла, тримаючи на руках напівсонне цуценя, що розімліло в теплі людських рук.
— Ще зовсім маленький... — зітхала жінка, — Знайда.
Цуценя сонно позіхнуло, зручніше вкладаючись на руках жінки. А Барбос із гідністю старого пса гордо йшов попереду, мружачись від сліпоти й майже не бачачи дороги.
Але ось вони підійшли до будиночка, жінка нахилилася і дістала з-під килимка маленький ключик. Барбос роздратовано чхнув: йому завжди не подобалося, що господиня довірливо ховає там ключ, і він часто говорив їй про це, але вона його не розуміла, а чула тільки звичайне собаче гавкання.
Трохи метушні зі старим іржавим замком — і вони увійшли всередину небагатого будиночка з безліччю килимків, усіляких підстилочок і серветок. На невеликому столику стояла ваза з польовими квітами, поруч ваза з фруктами із власного саду. Величезні соковиті яблука, переливаючись на світлі, здавалися цуценяті, що відкрило очі, чимось чарівним. Та й сама жінка стала здаватися йому феєю. Як у казках, які йому розповідала бабуся на ніч, перед тим, як його відвезли з дому чужі люди. Він важко зітхнув сумним спогадам, і знову заснув.
А жінка поклала його на старий залатаний диван, вкрила своїм пледом і вирушила до маленької кухоньки. Поставила на плиту чайник і присіла біля вікна. Дуже їй було самотньо весь цей час. Самотньо й сумно. Зате тепер і їй веселіше буде, і Барбосу не так самотньо, і цуценя не замерзне взимку на вулиці.
— Що за гидоту ти знову притягла в дім? — заволала жінка-господиня будинку, входячи до кімнати. З-за її кістлявих тонких ніжок визирало перелякане цуценя.
— Це ніяка не гидота, — спокійно посміхнулася жінка, але не господині будинку, а цуценяті. Цуценя витягнуло мордочку вперед, щоб краще бачити й чути свою захисницю.
— Щоб духу його тут не було! Я не терплю собачої шерсті! І цей старий сміттєзбірник теж! — вигукнула жінка і поспішила піти, гидливо скорчивши пику.
Щеня несміливо підійшло до господині Барбоса й уткнулося носом у її знесилено повислу руку. Глянуло довірливо в очі й сіло поруч, біля її ніг.
— Усе-то ти розумієш... — усміхнулася жінка сумно, — усе розумієш...
Цуценя завиляло хвостом.
«Треба ж, — думало цуценя, — А вона й справді дуже добра... Можливо, вона допоможе мені знайти маму?».
Малюк покрутився біля її ніг, і повернувся в кімнату, видерся на диван і, підриваючи плед носиком, весь сховався в ньому, тільки хвостик і залишився поза пледом. Барбос тяжко похитав кошлатою мордою, і теж ліг, біля дивана. Але раптом згадав, що говорив цуценяті про схожого на нього старого пса, тому поспішив з будиночка своєї господині на пошуки. Дуже вже Барбосу хотілося допомогти маленькому беззахисному цуценяті. Він тихо підійшов до дверей, штовхнув їх величезною лапою, висунув на вулицю ніс потихеньку, а там уже й весь на вулиці опинився.
— Бр-р-р! — здригнувся пес. — Ну й погодка! А думки-то як освіжає!.. Хоча, що за думки у старого облізлого пса... — важко зітхнув Барбос і вирушив на пошуки того самого пса, схожого, на його думку, на цуценя — Знайдунчика.
Барбос обійшов багато вуличок і провулків, перш ніж знайшов покинутого старого собаку, що самотньо лежав біля сміттєвого бака.
Колись він був доглянутою домашньою Кавказькою вівчаркою, а тепер просто дворняга, як усі. І нікого більше його породистість не цікавить, але інші безпритульні пси з повагою і пошаною ставляться до вівчарки. Часто прислухаються до порад досвідченого пса. І на собачих сходах і судах він обіймає найважливіший пост. Як і кожна зріла собака, що себе поважає, він не ганяється за котами: варто йому тільки поглянути в бік не в міру докучливої кішки, як вона одразу ж ховається з поля зору. Але всі, між тим, знають, що він добрий і довірливий. Адже саме через довірливість і доброту опинився на вулиці, у провулку, з іншими бездомними собаками. Господарі якось віддали його своїм друзям, щоб песик погостював, а він так сумував за ними, що вирішив вирушити на пошуки самостійно. І вже майже знайшов було їх, прийшов до свого будинку, але там господарі більше не жили. Пес із сусіднього будинку сказав йому, що господарі поїхали з міста назовсім. А він же вірив, коли йому обіцяли, що заберуть через тиждень-другий...
