Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

- Далеко, можете не вірити, але я теж хочу дізнатись правду.

- І помститись? – запитав Парсонс.

Ітан промовчав.

- Що ти пропонуєш? Шукати перевертня? Або прочесати всі вулиці, чи нема там ведмедя серед перехожих?

- Я поки нічого не пропоную. Вірогідностей дуже багато.

- Яких вірогідностей?

- Усіх. Може перевертень мені примарився у темноті, може наснився і я сплутав сон з реальністю вже після всього дійства. Може то був вбивця величезного зросту і, може він мав з собою велетенські щелепи-зброю і через це я його намалював в своїй свідомості ведмедем, може ще щось, але в будь-якому випадку я вам потрібен аби знайти покидька, не можете мене засадити, бо я ваша єдина зачіпка в цій справі!

- Ми це вже чули.

- Як бачиш навіть не сперечаємось.

- Може є якісь більш реальні припущення?

- Може, - погодився Ітан. – Що як я дійсно був у банді і після кривавої бійні між бандами мій мозок просто вигадав перевертня аби зберегти здоровий глузд?

- Це не пояснює спосіб у який вбили твоїх друзів.

- Розірвані на шматки, пам’ятаєш? Зазвичай банди стріляються між собою, а ці пошматовані наче дикою твариною.

Деякий час вони мовчали, кожний міркуючи на свій лад.

- Якась нова зброя, про яку ви нічого не чули? – припустив Ітан. – Щось імітуюче клики та пазурі.

- Ти такого не пригадуєш?

- Нічого окрім сказаного не пригадую, можливо пригадаю якщо пройдемо по місцях, де все це відбулось.

Наступні декілька днів нічого не відбувалось, рана Ітана ніяк не хотіла загоюватись, але його все одно скоро виписали, зобов’язавши через день приходити на перев’язки.

Марія дуже допитувалась у нього, коли вийшла на зміну, як пройшов допит і навіть сама нагадала про їх спільну вечерю, але до того Ітан ще мав з’явитись в поліцейському відділку аби підписати документ про невиїзд з міста.

На щастя ця подія минула без перешкод.

Він повернувся на роботу, хоча і мав пояснити свою відсутність начальству, віднести довідку до бухгалтерії а потім ще й оформити собі половину робочого дня коли потрібно їздити на перев’язки.

Ніяких поступок йому не надали, ніякого розуміння:

- Ти зник майже на тиждень, мало того що не попередив що збираєшся калічитись, ти тепер ще й права тут качаєш!?

А на вихідних мав тепер прогулятись з поліцаями, тож давайте пропустимо нудні будні і відправимось прямо до цієї пригоди.

Офіцери під’їхали прямо до будинку Ітана і чекали його. Він бачив їх, не мав жодного бажання спускатися, не хотів нагадувати собі про той жах і розпач пов’язаний з втратою друзів. Він і без них мав паскудний настрій.

Начальник кожен день не забував нагадати Ітану про його відсутність, мовляв має тепер борг перед підприємництвом, до того ж став придиратись до всього що той робить. Не така літера у звіті, не те слово, не вимикає або навпаки вимикає комп’ютер після робочого дня, не так сидить, не так стоїть.

Одного дня він навіть не витримав і попросив цигарку у колеги, коли вийшов на курилку під час обіду. Але не зміг її викурити, востаннє він палив ще в університеті, не мав це за звичку але завжди викурював по цигарці перед екзаменом у період сесії. У ті часи він не мав жодних проблем із цим але зараз його накрив холерний приступ кашлю, такий що його мало не знудило прямо на лаковані туфлі своїх співпрацівників. Це сталося через нестерпний запах, аромат, або як подумав у той момент Ітан сморід нікотину і бензолу, хоча він не був впевнений що це запах саме цих двох речовин, в складі сигарет булі і інші, він не знав як пахне кожна з них, та вирішив що з усього букета вирізняються саме ці дві.

Останні дні він був надто чутливий, до усього, йому здавалося що він може розрізнити тікання годинника у сусідів, або відчував запах м’яса з шаурменної на іншому кінці вулиці, він перестав носити окуляри, бо вони тепер не наводили різкість а навпаки розмилювали світ. Це стосувалось і психічного стану Ітана, кожне зауваження начальника гострою голкою заходило в його шкіру.

Може то було через постійно ниючу рану, а може перевертень заніс якусь інфекцію в його тіло? Лікарі нічого не казали про це, наче в його картці стояло «ЗДОРОВИЙ», вони ж брали його кров аби перевірити чи не так?

Треба буде спитати у Марії, вона може знати.

Тим часом офіцери вже зачекалися поки Ітан спускався.

- Доброго дня, Парсонс, О’Брайен.

- Запізнюєшся.

- Ні, то ви приїхали зарано.

- Май хоч трохи поваги, в нас ще купа справ окрім тебе.

- Яких саме? Пончики самі себе не з’їдять?

- Залазь в машину, я не збираюся витрачати цінний час на ці пусті суперечки і безглузді підколи, - втрутився О’Брайен.

Спершу вони поїхали до бару, де Керін підчепив арктантропа і повів у пастку їх групи.

- Щось згадуєш?