Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Ітан кивнув позитивно і почав розповідати як воно було.

- Ось тут у самої барної стійки мав стояти арктантроп…

- Хто?

- Перевертень, ми його так називали, арктантроп, тобто перевертень-ведмідь, наукова його назва.

- Уугу, - кивнув Парсонс подумки ставлячи якісь плюсики у своєму уявному списку.

- Він мав бути тут, хлопці відслідкували що він заходив сюди кожної п’ятниці аби випити. Керін мав як-небудь заінтересувати його, повести за собою, можливо запропонував йому щось.

- А ти це все бачив на власні очі?

- Ні, я тільки підвіз Керіна, бачив арктантропа через скло, зі спини, а як висадив, то поїхав на місце засідки.

- Звідки тоді знаєш що мав робити Керін?

- План, хлопці дуже довго планували цей напад.

- Їдьмо далі?

- Так, поїхали на місце засідки.

Або бійні, як подумали всі троє.

Всю дорогу вони мовчали.

- Тут, за деревом, сховався Торох, - почав Ітан розказувати коли вони прибули, слова все ще важко йшли з його горлянки.

Образи тієї ночі ще були свіжі.

- Вдалін поряд з ним, тут за кущами, лежав на землі і терпів холод бо обрав невдале місце і не мав права на жоден рух.

- Чому?

- Бо тоді б трава зашаруділа і це б виказало засідку. Трохи далі від них, отам за високим пнем сховався Владімир і Нолан. На протилежному боці поляни Іваник, Яско і Арсеній, за десять метрів від них причаїлися Ївар та Гліб. Поміж цих двох груп Яввє лежав у порості бур’яну а за декілька метрів від нього сховався я.

- Не поспішай, якщо треба перевести подих, час маєш, - м’яко запевнив О’Брайен.

- Керін і арктантроп з’явились невдовзі, малий зробив усе добре.

- Малий, цей твій перевертень був низького зросту?

- Ні, малий то Керін, ми його так називали бо він був наймолодшим з-поміж нас всіх. Він все зробив добре, привів арктантропа, вивів на самий центр галявини, далі кинувся на землю і закрив голову руками. За секунду до того як ми всі нажали на спускові гачки хтось ступив на паличку і вона хруснула, достатньо голосно для нічної тиші.

- І? Що з того? – нетерпляче спитав Парсонс.

Ітан зібрався з силами пригадуючи як воно все було.

- Всі кулі влучили, але не вбили його. Навіть не знаю чи поранили.

- Всередині галявини ми знайшли кулі що лежали наче по колу, ось так, бачиш? – О’Брайен паличкою очертив коло. – На двох з них були застиглі каплі крові, як це сталося? Він був у бронежилеті? Навіть якщо так, як саме кулі опинилися в такому положенні, наче їх видавили назовні.

- Не знаю що то було, він був трохи тучний, але не було схоже щоб він носив бронежилет, було темно, я бачив як щось блискуче посипалось прямо з нього на землю. Тоді галявину добре освітлював повний місяць, і мені здалось наче його шкіра сама стала бронежилетом а потім він натужився щоб позбавитись застряглих в ній куль. Далі я вже навряд чи щось добре розкажу.

- Спробуй, - так же м’яко сказав О’Брайен.

Ітан пройшов до краю галявини де наче одинаком сидів малий пень, що вдало послужив йому за табурет.

- Арктантроп почав перетворюватись, спочатку він ще нагадував людину, коли шматував хлопців, волохатий, кремезний, з гострими пазурами та іклами. Всіх порвав на шматки, навіть не відчув тих куль що влучали в нього, коли в загальному хаосі бійні кожен стріляв навскид. Я був останній, сидів отут на колінах, - він показав пальцем у те місце де зараз стояв Парсонс. – Я тримав власні кишки у долонях, - слова стали йти ще повільніше. - Навіть крізь жах і загальний страх що обурював мене я хвилювався аби вони не випали і не забруднилися. Перевертень сидів тут, - останні слова він ледь вичавив з себе і щойно до нього дійшло їх значення, підхопився на ноги і відскочив від пня.

Ще дві секунди і до нього дійшло що в ту ніч він мав розпоротий живіт, підняв футболку але не побачив нічого, майже весь його торс був покритий бинтами. Він обмацав місце де мала бути та рана, на сантиметр нижче пупа, горизонтальний довгий розріз. Болю не було, тільки рана від укусу все нила і нила.

Тієї рани не було, йому примарилося?

Тоді що з того всього було реально?

- Що було далі?

- Він дивився на мене, підкидав монетку у своїх напівлапах, спитав щось у мене, я не пам’ятаю, лише знаю що бурмотів що хочу жити. Він те почув і перетворився на якусь потвору, що вже лише віддалено нагадувала людину. Велетенський ведмідь, що ходив на задніх лапах трохи подавшись вперед, він підійшов до мене і вкусив, це все що я пам’ятаю.

Офіцери поглянули один на одного, а потім на замовкнувшого Ітана.

- Ну добре, полегше, нагадай нам як виглядав цей… арктантроп.

- Ви ж вже робили його портрет.

- Просто нагадай нам, - майже різко сказав Парсонс.

Робити було нічого, хочуть знову почути теж саме, то нехай: