Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Хлопець підняв на неї очі, в яких ясно читався майже острах, то здивувало лисицю, бо ж вона вже почала звикати до його озлобленості на неї, до постійного гніву. Вона відвела власні очі і подивилась у вікно, насправді, вона не мала відповіді на це питання, ніхто у всьому світі не знав.

- Я маю зізнатись тобі, ведмежа, що це питання могло б стати предметом безлічі дискусій, та в жодній з них не народилася б істина. Моя мати розповідала мені що колись перевертні не були залежні від місячного циклу, колись, коли надприродне панувало у цьому світі, тисячі років тому.

- То ти і гадки не маєш, - підсумував Ітан.

- Не маю, попри те, що я, як і ти, підвладна до місячного циклу. Ми, кіцуне, називаємо ту каменюку у небі богинею Цукуйомі, ви, перевертні, кличете її Лу́ною. Коли Цукуйомі на небі має найбільшу силу (мається на увазі повний місяць), тут на землі, у її променях танцює богиня Інарі, той поклик до танцю і змушує нас і подібних нам перетворюватись.

- Ти віриш у це? – запитав хлопець, погладжуючи себе по порожньому правому плечу. Його опік поступово загоювався і починав потрохи чесатись.

Про що він думав, коли запитував? Про те, що у древні часи віра у надприродні і міфи, пантеони богів – усе виникало навколо того, що люди не могли пояснити. Тож тут мабуть була така сама ситуація. Боги, богині – цього могло і не існувати а от що існує, то це поклик. Він чув його, він не міг йому противитись, він вже накоїв горя через те явище.

Навіть зараз, згадуючи поклик у всіх деталях – він ненароком випустив кігті і подряпав себе ж по опіку.

- Цукуйомі і Інарі… мати у них вірила, молилась і навіть підносила жертви час від часу, - посмішка на її обличчі немов би стала сумною. – На щастя жертвоприношеннями були переважно тварини. Щодо мене то інколи я вірю в них, інколи ні, та поклик неможливо заперечувати. Ти вже поїв?

Ведмежа кивнув.

- То ходімо на двір, я обіцяла вчити тебе.

Лисиця вчила Ітана, що для керування своєю силою потрібно мати гармонію зі своїм внутрішнім звіром і аби цього досягнути потрібно перш за все віднайти його у собі. Тож почалось його навчання з медитацій, перевертень намагався заглянути углиб себе, знайти на теренах власною душі того ведмедя, що народився у ньому через укус.

Спершу у нього нічого не виходило, він не міг зосередитись, відволікався, іноді звісно по справі, бо звалище мало працювати – приймати і продавати брухт. Хоча частіше за все він нудився, або лютився через те що нічого не виходило – він же годинами сидів із заплющеними очима. Іноді уявляв що права рука на місці, тоді вона починала боліти, не тільки зрубане плече, а й пальці, передпліччя, долоня, то був фантомний біль.

Рена терпіла ті всі вибрики, вкрай спокійно, наче вони її не обходили.

Так пройшов тиждень. На другий Ітанові набридли медитації, тож у день він почав роботу по переробці металобрухту а вночі намагався тренуватись самотужки, знов ведучи себе немов тварина і кожен раз йому вдавалось випустити ікла та кігті а от втягнути жодного.

Як саме він працював?

Схема нескладна. Береться машина, котра вже не на ходу або надто розтрощена щоб на ній вже хтось схотів їздити, з неї витягається акумулятор, його відкладаємо в сторону. Наступна дія – злити мастило, цей крок зазвичай завдавав хлопцю більшу проблему аніж перший, бруднився він не слабко у тому мастилі, хоча і назбирав його не одну пляшку.

Після цієї процедури Ітан йде на магнітний кран і підіймає кузов, пробиває бензобак і зливає залишки бензину. На цьому етапі ведмежа дійшов до тої межі де розізлитись для нього дорівнювало випущеним пазурам, зливання мастила і бруд його лютили, а тому бензобаки він спочатку пробивав прямо пальцями. (то вже потім купив дриль і просто висвердлював ті отвори)

Далі він знов йшов у кабіну крану і опускав машину рівно настільки наскільки це потрібно було аби відкрутити колеса і скласти їх у купку неподалік.

Тепер можна було вже переходити до найвеселішого – шматувати тачку у шредері, маю сказати було у цьому процесі щось жахаюче але і приємне. Пошматований брухт далі йде у цех сортування, де спеціальний магніт сортує його на кольорові і не кольорові метали, все інше типу скла і пластику зсипається на сміття. У тому ж цеху посортований брухт пресується у куби, котрі в свою чергу далі повинні йти у цех переплавки і там якраз таки переплавлятись у металеві злитки. Усе це, окрім сміття знаходило свого покупця, від бв акумуляторів і покришок до барахла, котре колишні хазяїва забували або спеціально лишали у салонах, бардачках, багажниках. Звалище потрохи перетворювалось на барахолку, якісь гроші Ітан почав заробляти з нього але була і проблема.

Цех переплавки він так і не спромігся запустити, там потрібен був серйозний ремонт, а Рена на питання як їй вдалось знищити там залишки мисливця і його руки, сказала лише що мабуть їй просто пощастило.

Спитаєте звідки Ітан ото все дізнався, як опанував ремесло і чи важко йому було працювати однією рукою?

Відповім – важко, та в цій роботі він відволікався від проблем. Десь там його розшукувала поліція, мисливці на чолі з Туросаїчем хотіли уполювати його і це вже не кажучи про свого головного ворога – себе, бо ж він досі не опанував свою силу а повний місяць з кожним днем був усе ближчим.

Рена ніяк не допомагала у роботі. Він всьому учився сам, у чомусь керувався знайденими на звалищі інструкціями і книгами, до чогось прийшов самотужки, та й не одразу у нього все вийшло. У перший день він навіть акумулятора не докрутив, психонув, пнув машину у бампер і пішов собі спати. Тож усе було поступово.