Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі
«Ну все, заснула! І влетить же мені від Ірини Матвіївни!» — подумала я, коли хтось або щось раптово потягло мене за руку вниз, звертаючи мою увагу на пузатого чоловічка. На зріст він явно не вийшов — мені тільки до коліна діставав верхівкою. Або в цьому дивному сновидінні все населення таке. Кумедно, але мені лише іноді сняться сни, і ті зазвичай чорно-білі. Щоправда, кілька разів щось кольорове намагалося пробитися, але тут же зникало. Хоча дерево здається смутно знайомим. Ніби колись воно вже снилося мені. Але ж цього не може бути. Струснула гривою докучливих мідно-рудих кучерів, вони звично підстрибнули вигадливими завитками і вмостилися в мою звичайну зачіску.
Пузатий чоловічок вичікувально дивився на мене знизу вгору з якоюсь неймовірною для його вигляду величчю. І я подумала, що якщо зараз присяду перед ним навпочіпки, щоб йому було зручніше говорити зі мною, то він напевно образиться. Тож я тільки трішки схилила голову, з цікавістю розглядаючи гостя мого сновидіння, і його обличчя одразу ж осяялося майже щасливою посмішкою.
— Ласкаво просимо, Вірочка! — із захватом вимовив він і став розшаркуватися переді мною, ніби я особа королівської крові.
Я не стримала усмішки:
— Ні вже, це вам ласкаво просимо! Сон-то мій, а не ваш!
Пузатий чоловічок здивовано заплескав недоречно довгими і густими віями, викликавши в мені гострий напад заздрощів — мої руді вії мені ніколи не подобалися. І найжахливіше — я нічого не могла з цим вдіяти. Стільки разів прибігала зі школи в сльозах. Мама ніяк не могла знайти слів розради для мене, а ось тато завжди з доброю посмішкою клацав мене по носі й упевнено заявляв, що саме за ці руді пухнасті вії колись і полюбив маму. Це незмінно бадьорило мене, але заряду оптимізму зазвичай вистачало ненадовго.
Пузатий чоловічок із незрозумілими намірами і зовнішнім виглядом усе ще чекав від мене пояснень. А мені, як на зло, нічого було сказати йому. Мабуть, він не витримав мовчання. І, здається, кудись дуже поспішав, бо поглядав на величезний годинник із досить дивним циферблатом. Я тільки зараз помітила його на стовбурі багатовікового дерева. Того самого, що затуляв своєю кроною небосхил. Сонце продовжувало ніжитися в небесній водоймі, потираючи від задоволення долоньки-промінчики. Мені й самій захотілося зануритися в прохолодну воду — на такому сонці мій теплий светр, у якому я зазвичай ходила в листопаді, здавався комічно недоречним.
— Прошу вибачення, Віра. Боюся вас засмучувати, але це не сон... — від розумового напруження в нього на лобі навіть виступили крапельки поту, так він намагався правильно сформулювати свою думку. — Нам дуже потрібна ваша допомога, а час добігає кінця, — пробурмотів він, витираючи хусточкою лоб і озираючись на циферблат за спиною.
— І чим же я можу вам допомогти? — скептично уточнила я, схрестивши руки на грудях, як завжди робила мама, коли затівала суперечку з батьком. Я все ще не вірила в те, що чоловічок переді мною — не сновидіння.
— Ходімо, я все поясню вам дорогою, — заметушився він і досить швидко поквапився в бік дерева своїми коротенькими ніжками. Залишалося тільки дивуватися, як ці тендітні ніжки утримують його значних розмірів тіло, схоже на кульку для пінг-понгу. — Дозвольте вашу руку, — пропищав чоловік, стоячи вже біля дерева і простягаючи мені маленьку, змоклу від хвилювання долоньку.
— Дозвольте вам не дозволити, — знову усміхнулася я. Хіба мало для чого йому моя рука знадобилася — от чого захотів! Але ближче все-таки підійшла. З цікавості. І тільки тут помітила, що поруч із деревом немов би провели межу, за якою видимість була жахливою, ніби туманним ранком на трасі опинився водій із запорошеним лобовим склом, не маючи змоги зробити щось, щоб поліпшити видимість. Я необачно провела рукою вздовж цієї невидимої риски. Але вона не подалася, і рука моя не зникла, як у тумані. Усе залишилося незмінним.
— А що там? — запитала я дивного чоловічка і чомусь почула у своєму голосі побоювання. Хіба можна побоюватися невідомого у власному сновидінні? «Ну, ти, Вєрко, і боягузка!» — висварила я саму себе. Але страх не зник. І найогидніше, що чоловічок, здається, це помітив. З його погляду зникла запобігливість, і на його місце прийшла зацікавленість. Тепер уже він уважно вивчав мене.
— Вам нема чого боятися, — проникливо зауважив він зовсім іншим голосом, ставши в моїх очах дещо серйознішим і старшим. — Там, за цим порталом, — він невизначеним жестом обвів простір навколо себе, і я знову натрапила поглядом на незвичайний годинник, — королівство, якому потрібна ваша допомога.
— Ви мене викрали, чи що? — навіщось запитала я і не впізнала свій голос — до того він став високим.
— Чому ж викрали?! — щиро обурився чоловічок, і я йому повірила. — Просто наше королівство загине, якщо ви не допоможете йому.
— А хто-небудь інший замість мене не зможе це зробити? — чомусь страшенно захотілося з ним поторгуватися, посперечатися — що завгодно зробити, аби тільки не входити до цього самого королівства, про яке я нічого не знала і яке все менше нагадувало сон. Коли я дбайливо торкнулася стовбура дерева рукою, відчуття були настільки реальні, нібито ми вирушили в парк на традиційний недільний сімейний відпочинок.
— На жаль, ніхто не зможе, — з жалем похитав головою чоловічок і знову простягнув мені долоню. — Будь ласка, Віро, нам потрібно поспішати, інакше вхід ось-ось закриється.
— Чудово! — стрепенулась я. — Тобто, ми увійдемо, а вхід закриється? — глянула на нього фірмовим поглядом із примруженням, мовляв, ось я тебе й розкусила...
