Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі

Розділ 3. Перший недруг

— Стережися! — він схопив мене за руку і потягнув за собою так швидко, що залишалося тільки дивуватися, як можуть розвивати таку швидкість ці крихітні ніжки, що несуть важке тіло, тоді як я бігла за ним, захекавшись. Варто зізнатися, дихання істотно ускладнювало те, що я постійно оберталася, намагаючись чи то запам'ятати дорогу (що було явно безглуздо в однотонному антуражі!), чи то розгледіти небезпеку, яка шокувала мого провідника.

І мені вдалося. Те, що за нами гналося, викликало приблизно той самий жах, що і зовсім нестрашний на перший погляд сон, який залишає після себе відчуття, ніби зустрів найжахливішого на світі монстра.

Коли Маші говорили, що вона — міль бліда, то вони ще просто не зустрічалися з цим щось. Бліда, волога на вигляд істота мчала за нами з голодним поглядом, розставивши в сторони тремтячі руки, ніби намагалася спіймати нас у свої обійми. Точно знаю, що не хотіла б опинитися в таких обіймах. А істота наздоганяла. Обличчя в неї ставало дедалі агресивнішим. Вона відкривала рот, щоб кричати, але не видавала жодного звуку. І слідом за нею мчав гучний стукіт, наче стукав потяг або Машине серце перед пробним іспитом з біології.

— Куди ми біжимо? — запитала я, задихаючись від швидкого бігу, намагаючись встигнути за пажем.

— У Шоколандію, — так само на ходу відповів він.

Назва мені подобалася. Але не вір вухам своїм, твердив досвід знайомства з Діабетією. І я не поспішала радіти. Однак, змоклі, ледве дихаючи, ми ввалилися до невеликої кімнатки. Паж напрочуд хвацько зачинився важким засувом і велів брати з полиці будь-який шматок шоколаду, який мені сподобається. Це порадувало подвійно. Бо підозріла частина моєї натури переконалася, що мого отруєння тут не планували — аж надто багато шоколаду їм довелося б отруїти.

Я схопила з полиці шматок темного шоколаду, і гіркий смак какао-бобів розлився в роті справжнім блаженством. Здається, я навіть замурчала від задоволення. Паж мого захвату не поділяв — пильнував біля дверей із важким засувом.

— А ти чому не їси? — запитала я, відволікшись від поїдання улюблених солодощів.

— Мені не потрібно. Я тут споконвіку, королівство мене сприймає як частину себе. І мною цьому монстру поживитися не дасть.

Мені стало прикро.

— А мене, виходить, він як свою рятівницю не сприймає? — примружилася я.

Паж укотре задумливо почухав потилицю.

— А ти ще не давала своєї згоди, — видав він вердикт і на підтвердження своїх слів багатозначно кивнув. — Так, не давала згоди...

— Що це було хоч? Воно вже пішло? — я вмощувалася зручніше на значного вигляду бочечку, не припиняючи жувати шоколад і подумки готуючись до довгої облоги.

— Місцева фауна, — безтурботно знизав плечима паж і видерся на меншу бочку навпроти моєї. — Занесений до книги рідкісних тварин, іменується гіпоглікемією.

— Імена у вас тут — язик зламаєш! — серцем обурилася я, з хрускотом відкушуючи черговий шматок шоколаду.

Паж задумливо подивився на мене і прорік:

— Ти шоколадом запасися про всяк випадок. Раптом де без мене його зустрінеш... Так ти тоді відразу шоколад за щоку, він і відчепиться хвилин за п'ять.

Я подавилася ласощами і здивовано поглянула на нього:

— А ці п'ять хвилин я що, крос здавати буду?!

— Тут уже як пощастить, — «порадував» мене королівський паж.

Він сидів навпроти, погойдуючи тоненькими ніжками і прислухаючись до шерехів за дверима. Цікаво, чи міг насправді стримати це чудовисько такий засув, чи не міг? Сподіваюся, що нам ніколи не доведеться це дізнатися.

— Скажи, — задумливо промовила я, поглядаючи на полиці з шоколадом, — а хто-небудь шукав радника принцеси?

Щось у всій цій історії не давало мені спокою, щось не збігалося, але я ніяк не могла вхопити думку за вислизаючий кінчик хвоста.

— Звісно, шукали, — безтурботно сказав паж, нібито вже не раз відповідав на це запитання. — Шукали, але не знайшли. Можливо, хтось його викрав. Але ніхто не може навіть припустити, навіщо. А, можливо, — продовжував міркувати товстун, — йому просто набридла його робота і він поїхав.

«Разом з усіма своїми братами? Як би не так!» — подумалося мені. От не уявляла я жодного радника з мого світу, який від своєї посади добровільно відмовився б, опинившись на ситому місці, та ще й усіх братів ближче до себе прилаштувавши. Утім, я не відкидала ймовірність, що в цьому світі все влаштовано інакше.