Байка про Арктантропа - Артур Єрмак
Серафім ворухнувся першим - перегорнувся на спину, побачив непритомного звіра поряд, аби-як здійнявся на ліктях і підповзши спробував задушити свого ворога. Той оклигав і замість перекусити знесиленого янгола навпіл чомусь перекусив лише кістки за його спиною, дві зубами, і одну виламав бо вона була на шляху коли відскочив від нього на інший кінець поверху.
Ітан не знав що у Люція вже не було сил на блискавку, хоч і міг він її кидати немов стрілу але сам не мав імунітету від заряду, став серафімом сильнішим, спритнішим... кращим.
Той останній заряд відняв усе це і зараз янгол піднявся на ноги але ті підводили його. Не побачив того одразу по пробудженню і діяв як думав найліпше та й найобачніше. Той заряд і йому коштував усіх сил, останній ривок був радше дивом аніж чимось іншим. Ноги перевертня теж підкошувались а форма звіра... вона опала з нього немов осіннє листя з дерева, не буквально, але стояв він тепер голий проти такого ж Люція.
Слабкими ногами останній дійшов до залишків чогось що було кріслом, взяв щось і кинув до ніг Ітана.
- Вдягни...
То були обвуглені залишки штанів, тепер більше нагадували вони довгі шорти.
- Так краще, закінчимо це, - голос мав Люцій непевний, засмучений і змучений. - Аби я міг повернутись до своїх рахунків з богом...
- Помститись... - захрипів ведмідь і прокашлявся. - ...богу? То ти це серйозно, ти навіть мене не здолав, - казав це без злорадства і взагалі без злоби. Був теж зморений і обезсилений.
- То й що? Ти сам сказав: «ніколи не здамся».
Обидва були вже на краю власних сил, та прийняли свої стійки.
Ітан полубоком з кігтями лівої руки попереду, весь чорно-червоний від крові і сажі.
Люцій з обломками колись прекрасних чорних крил за спиною, такий само червоно-чорний.
Це був останній бій для когось із них або і обох...
***
Він йшов непевно але вперто, спускався поверхами до самого низу, зупинявся аби роздивитись сліди недавніх баталій, згадував тих хто загинув, не мав сил аби стримати сльози.
Вебера знайшов у калюжі крові, напівголого, з пузом навивал, пульс ще бився у тілі велетня та розбудити його він не зумів, а тому полишив де той і був. Самуїла або його залишків навіть видно не було.
Погода ж роз’яснилась, чорні тучі відійшли і землю знову залило золоте проміння, потихеньку близився захід сонця коли він опинився на вулиці. Бачив уламки, поліцейських, карети швидкої та на нього ніхто не звертав уваги, немов їм було все рівно, наче його тут не було, навіть не дивлячись на те, що крові було на тілі більше аніж сажі.
Пішов далі, не знав куди просто йшов по вулицях, люди навіть не помічали його, однорукого і зламаного, залитого червоним.
Центральна вулиця, алея парку, людна та вже було все одно, він йшов у промінні згасаючого за горизонтом сонця аж поки не знайшов...
Ось і вона, стоїть напроти нього, всього п’ять метрів, а відчуття ніби між ними ціла прірва. Чи вона памʼятає його? А чи досі кохає? Взагалі кохала вона його, чи він був всього лише пригодою у її довгому, дуже довгому житті?
Лисиця.
Він хвилювався після довгої розлуки, був радий, щасливий як ніколи, бачив її обличчя, її посмішку, ту, на яку тільки вона була здатна.
Загадкова, мудра і начебто її тут не було – так вона всміхалась йому, з їх першої зустрічі, а потім завжди.
Але як це можливо, хіба вона не загинула на його очах?
Впав на коліна перед нею, вона ніжно обвила його шию своїми руками, а він обережно наче боявся що тіло розвіється як мара, обвів руку довкола її поясу, обійняв міцно, занурився у її білу сукню обличчям, аби не бачила його обличчя.
- Вважав, що вже ніколи тебе не побачу, - тремтячим голосом сказав їй.
Вона не відповіла йому, слова були зайві. М’якими долонями гладила його волосся, досі вологе від червоної крові, котрою було замазано усе його тіло, кров бруднила сукню, вбиралась миттєво але їй було байдуже. Вона була рада його бачити, відчувати своїм тілом і долонями, плоттю.
- Де ти була, чом не прийшла раніше?
- Блукала світами, - відповіла своїм бархатним голосом і він ще дуже впився обличчям і тілом у неї, бо почув її. - Довелось вибиратись із пекла і довго шукати дорогу, котра привела мене до тебе...
А люди минали їх, наче не бачили дивну парочку та їм було байдуже, вони знов були один в одного.
