Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Орфейн і справді не вижив, не стало його, щез як колись щезла Рена. Самуїл здаєтся теж, лишився від нього вуглик, що сидів на колінах увесь чорний і попечений. Ітан штовхнув його в плече і замість розсипатись на прах демон ворухнувся, посилалось з нього лише сажа та попіл.

- Навіщо ти нам допоміг? - запитав Ітан.

- Особисті рахунки, - прохрипів диявол.

- Є щось, що ми можемо для тебе зробити? - Вебер.

- Дам собі ладу.

- Як схочеш, - Ітан навіть плечима не стиснув, з поваги до опонента. - Лишається тільки останній.

Самуїл не міг повірити своїм вухам.

- Хіба ти прийшов не за Орфейном?

- За всіма вами, мене образив не один тільки гермес, а вся ваша блядська корпорація, весь ВЕСПЕР мій ворог і той, хто над тобою особливо. З його вказівки загинули мої батьки, мій загін, моя зграя, моє звалище разом з усіма його духами і моя кохана.

Самуїл проковтнув попіл у своєму роті, горло його пересохло але він ще мав що сказати:

- Туросаїч часто діяв самовільно, свою зграю ти вбив сам привівши її на війну з нами, Дейно ж був розбалуваною дитиною і нікого не слухав... але то все лише відмовки, ти все одно не послухаєш, я правий? Зрештою чого б ти нападав на заводи якби не прагнув знищити всіх і кожного причетного до діяльності ВЕСПЕР, до твого зруйнованого життя. Добре, є щось чим ви двоє можете мені допомогти, я поклявся захищати прабатька, не вірю що ти його подолаєш перевертню, але я мушу дотримати свою клятву і без бою не дам себе вбити.

Останні слова диявола, як він поволі приймав бойову стійку не давали сумніву, той готовий померти, лише волів зробити те гідно.

Кігті були наготові, але Вебер зупинив його.

- За Айшу помста вже здійснена, мені нема причин тут більше знаходитись, але... тепер моя черга з ним битись, йди «сину» і якщо ми вже не побачимось, то вибач за всі ті страждання що я обрушив на тебе з тим укусом.

Велетень не жартував, перетворився до самих граней своїх лімітів, і сам прийняв бойову стійку, була вона дурною і відкритою але що ж...

- Дякуючи тобі я зустрів її, тож не картай себе...

І пішов сходами далі, на саму гору, до того останнього, крилатого виродка що усім цим цирком керує. Навіть імені його досі не знав але то нічого, вбитий він буде чи вбʼє, вже все одно.

Сходи здавались безкінечними а поверхи пустими і дикими, жодної душі, навіть у великій переговорній кімнаті, звідки можна було зважити на долоні весь Хелфол. Вище неї були тільки особисті покої цього головного, ліжко не заправлене, на столі лежали якісь списані гарним почерком папери, та літери були дивними і нечитабельними, якась мова, котрої Ітан не знав.

А погода за великими панорамними вікнами стрімко мінялась, з сонячного дня, що вбив лише за сьогодні трьох вампірів, до гротескно темного, затягнутого хмарами неба. Чорні тучи згустились над містом, пішов дощ, сяяли блискавки, гримів грім, від якого будівлю немов трусило.

Усьому причиною був один падший янгол якого перевертень зустрів на даху. Чорні крила енергійно били повітря, наганяючи ті хмари і розкидаючи пірʼя, котре немов не хотіли падати - висіли в повітрі.

- Я очікував помсти, - мовив янгол навіть не обертаючись. - Але не думав що ти зайдеш аж так далеко.

- Після всього що твоя кодла заподіяла мені... і ти ще здивований, - арктантроп стверджував, зморено. - Як твоє імʼя?

Крила зупинились і янгол повернувся до Ітана.

- Пройшов увесь цей шлях і навіть не знаєш з ким б’єшся? - але його те не дивувало, з рештою то ж саме Орфейн образив цього парубка найбільше. - Добре, я задовільню твою цікавість, як останнє бажання, - розправив крила, надавши собі величного виду. - Вклони коліно, смертний бо я той, хто зійшов з небес, несправедливо звергнутий. Той, хто створив саме поняття гріха з нічого, той, з кого світові релігії списали своїх дияволів. Той, кого справжній диявол вважав предком свого роду. Я - Люцій, падший янгол, володар і творець ВЕСПЕР.

Яка бравада, яке самолюбство... бридко дивитись.

- Ітан Міллер, той, хто тебе вбʼє.

Люцію схоже не сподобалось останнє твердження, бо вродлива пика одразу змінилась з нарцисичної на розлючену.

- Мене не зміг вбити сам бог і скоро він поплатиться за свою помилку, прощавай перевертень! - усе пірʼя що каталась по повітрю як по хвилях, не дивлячись на холодні краплі дощу раптом полетіло у Ітана, швидко, як кулі.

На щастя той сподівався на якусь подібну витівку і стрибнув високо вгору, пірʼя заділо лише одну ногу і застрягло там. Розумно, поки снаряд в рані, перевертень не може заживити її.

Та за тим атака не скінчилась, сам Люцій розітнув своїм тілом повітря і потоки дощових крапель, вдаривши ведмедя поки той ще не встиг приземлитись. Виніс його за межі даху, хотів скинути у прірву за хмарочосом, ось тільки Ітан вирвався, вкусив янгола прямо за крило, відштовхнувся від нього коли той розімкнув свої обійми, приземлився на три кінцівки і рикнув на супротивника, без фанатизму, аби той не встиг атакувати.

Кров текла по чорному пірʼї і то здається дратувало Люція, очі його палали холодною люттю.