Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Те невеличке що у нього лишилось, ті секунди Франц віддав Ітану, в прямому протистоянні самою лише грубою силою долав червону потвору і вже заніс кулак для фінального удару та не встиг, той розсипався попелом як невдовзі і весь вампір.

Гіркі сльози підкотились до горла вожака але він не тягнув час, вчепився в спину Самуїла, тепер вже сам робив задушливий, обгорнувши ноги довколо тулуба а єдину руку довкола шиї. Диявол  бився як навіжений, залишками крил то злітав то падав, намагався битись спиною і об стелю і стіні і підлогу але врятувало його зовсім інше.

Лезо, довге і гостре пробило обидва тіла, хоч і не заділо життєво-важливих органів. То був Парсонс, обличчя мав абсолютно чисте від будь-яких емоцій, як і очі, ті були пусті, як у робота.

Він висмикнув лезо назад і супротивники відскочили один від одного, Барту здавалось було байдуже хто саме, він відкрив зі свого протеза якусь вогнепальну вставку і стріляв навмання і в Ітана і в Самуїла.

Благо хоч кулі були звичайні.

Тим часом на задньому фоні Вебер змагався з ОʼБрайеном, товстун мав на протезі циркулярну пилу і погрожував відпиляти велетню голову.

- Офіцери Парсонс і ОʼБрайен відставити! - скомандував диявол.

Парсонс відкинув передпліччя, готувався вистрелити ракетою...

- Це більше не ваш бій, йдіть додому, до сімей, це наказ!

На мить кіборг заціпенів, немов думаючи як поступити, його до того спонукали залишки людяності у мозку. Якійсь скреготливий шепіт повернув його до первісного задуму - постріл ракетою прямо у Самуїла!

Але той вхопив її у польоті і немов античний кидальник дисків розвернувся довкола себе, обернув той снаряд назад у Парсонса...

Частину кімнати рознесло вибухом, Барт Парсонс не пережив зіткнення, його шлях закінчився тут.

- Він однаково тебе вже не чув, - Орфейн зʼявився поряд з дияволом. - Я ж обіцяв тобі ідеальних солдат, а раз ти відмовився то довелось мені взяти ініціативу на себе: ввімкнути резервні запаси енергії, сховані навіть від самих офіцерів, стерти вже накінець непотрібну людську свідомість... ти що плачеш?

Вони якраз дивились на смерть ОʼБрайена.

Ітан і Вебер чули вибух і відчули хвилю, та були надто зайняті аби подивитись у той бік, товстий офіцер був грізним суперником, з або без людяності та мало не вбив обох своєю циркулярною пилою, коли ж її обернули проти нього, активував протокол самознищення, перевертні ледь встигли відскочити коли тіло вибухнуло винісши половину поверху  і благо було що будівля не рухнула. Так закінчився шлях Пітера ОʼБрайена.

Обидва офіцери так і не побачили своїх сімей перед смертю, не відновили памʼять, загалом гермес подарував їм жахливу долю. Будемо сподіватись що ці рани і пошкодження вони лишили у житті і не понесли з собою далі... що коли-небудь обидва таки побачать власних рідних десь там, де всі ми будемо.

Повернемось до справжнього! Але за мить до самознищення ОʼБрайена.

-... ти що плачеш?

Дияволовими щоками котились сльози і за офіцерів і за себе, а особливо за праотця. Прабатьку, вибач, та схоже дотримання однієї клятви виключає іншу.

- Ти схоже забув мою обіцянку тобі, Орфейн, - сказав спокійно, а тоді вдарив прямо у скроню хмари.

На диво, але удар зіткнувся і послав гермеса у політ, той мало не знепретомнів.

- Якого біса усі сьогодні мене можуть дістати!? - мало не запищав демон із роздратування і образи.

Самуїл лиш спокійно показав йому середній палець із вдягнутим на нього кільцем.

- Замовив, одразу після того як вбив невинну аспірантку, воно зроблено з її крові і духу, я знав що ти з нею «випробовував можливості фізичного контакту», єдина душа котра коли-небудь торкалась твоєї справжньої подоби.            

Хмара аж підскочив, був прямо у сказі але переляканий як ніколи.

- Як ти смієш, та я тебе на порошок зітру! - і скрутив повітря перед собою руками.

Диявол кинув вперед залишки своїх крил, здібність хмари вивернула їх і відламала та Самуїл навіть не зморгнув від болю. Підскочив до Орфейна поки той ще не встиг знову використати телекінез, вхопив його під руку за спиною і крикнув:

- Давай відьмо!

Кайлі не треба було команди, вона окуняла ще від першого вибуху і вже підготувала закляття:

- А-мен!.. паскудо.

Промінь світла, такий що сліпив мало не до довічної сліпоти вдарив в обох демонів палячи їх плоть і душі. Тут же і вибухнув ОʼБрайен, небезпечно близько до ліквідаторки, та ледь встигла пірнути у портал та здається все одно дістало. Випала з нього трохи мимо ліжка і занила, завила від болю що пік її шкіру. Як-небудь доповзла до дзеркала, піднялась і побачила своє уражене полумʼям обличчя... колись таке гарне, таке гладке... жодної зморшки не було, жодної родинки.

Кулак спрацював швидше розуму, дзеркало розбилось, магічка заплакала гіркими слізьми, від кожного подиху відзивались зламані ребра а тепер болів ще й кулак, і від розпачу, навіть думки не майнуло повернутись до Ітана і Вебера аби допомогти їм. Хто вони зрештою такі, ці перевертні? А свою частину справи вона виконала, і без того втратила забагато.