Якось перед Різдвом - Юлия

Напередодні Різдва Лапландією пронеслася новина - захворів Санта. Кілька днів він мав сильний кашель, а тепер і зовсім зліг з жаром. Його помічники-ельфи не знали, що робити. Свято було під загрозою зриву.

Чутки про те, що Різдво може не настати, почали дуже швидко поширюватися світом. Дійшли вони й до маленького містечка, в якому жив хлопчик Женя.

Від самого народження він був дуже лагідною та чуйною дитиною і вірив у дива. Тож не випадково, що саме Різдво було його улюбленим святом. Він чекав на нього навіть більше, ніж на свій день народження.

Почувши, що Санта захворів і не може підвестись з ліжка, Женя засмутився. 

— Чи ж є кому подбати про нього? – розмірковував хлопець, сидячи біля вікна.

Адже коли він хворів, то біля нього завжди поруч були мама та бабуся. Давали йому ліки, напували теплим чаєм і читали казки. Завдяки такій щирій турботі він дуже швидко одужував.

— А у Санти є бабуся чи мама? – запитав хлопець батьків за вечерею.

Питання було таким неочікуваним і непростим, що на кілька хвилин за столом запанувала тиша.

— Ну…Він вже дорослий і багато років живе один, – невпевнено почала мама. – Але, думаю, що коли він був таким маленьким, як ти, вони обовʼязково були поруч з ним.

Цієї ночі Женя довго не міг заснути. Від думки про те, що хворий Санта зараз один і поруч нікого немає, у хлопця сльози наверталися на очі. Тому він вирішив піти до нього і піклуватися, поки той не одужає.

Щойно надворі почало розвиднюватися, хлопець тихенько підвівся з ліжка, одягнув теплі речі, які підготував ще звечора, і рушив до дверей. Вже на порозі він згадав, що бабуся завжди готувала йому чай з малиновим варенням.

— Це - найкращі ліки від застуди, – любила повторювати вона.

Женя навшпиньках підійшов до комірчини та взяв банку з варенням.

— Тепер точно все буде добре, – мовив він про себе і вийшов з квартири.

Вже на вулиці хлопець зрозумів, що уявлення не має, куди потрібно. Він чув, що Лапландія знаходиться десь на півночі. Залишилося лише зрозуміти, в якій стороні північ. І тут на допомогу йому прийшли слова дідуся:

— Там, де сонечко встає - то схід, де сідає - захід. Там, де воно в обідню пору - то південь, а навпроти - північ.

Женя точно памʼятав, що в обід сонце завжди заглядало їм у вікно на кухні, а отже йти потрібно в протилежному напрямку. 

Дорога містом була легкою і навіть цікавою. Та варто було хлопцю вийти за його межі, як все змінилося. Тут не було ані почищених від снігу доріг, ані затишних вуличок і зовсім не було людей. 

Женя залишився один серед засніженого поля. Він трохи розгубився, але від свого задуму не відмовився.

Ноги вʼязли в глибокому снігу, холодний вітер щипав за носика та щічки. Йти було дедалі важче. Нарешті хлопець побачив попереду якесь невелике деревце і вирішив біля нього трохи відпочити.

— А вдома зараз тепло, – думав він. – І мама, мабуть, вже приготувала смачний обід…

Йому стало трохи сумно і захотілося їсти. 

І тут з дерева щось впало прямо хлопцю під ноги. Він нахилився і побачив горішок. Потім впав ще один і ще. Хлопець підвів голову і побачив на дереві двох руденьких білочок, які й скидали ці ласощі на землю.

Він подякував їм за частування, трохи підкріпився й пішов далі.

Попереду був ліс. Жені стало трохи лячно, але думки про хворого Санту додавали йому сміливості та сил. В якийсь момент йому навіть здалося, що він тут не один. Ніби хтось постійно був поруч. Та й дійсно, дорогою його супроводжували трійко зайчат. Вони час від часу визирали із-за кущів і підбадьорювали хлопця. А коли Женя присів відпочити, то помітив біля себе на снігу соковиту морквинку.

— Обід від зайчика, – засміявся він і почав хрумати.

Ось вже і ліс залишився позаду. Зайченята помахали хлопцю на прощання лапками й повернулися назад.

А Женя знову почав думати над тим, кути йти далі. Сонце ховалося за хмарами й вчення дідуся про те, де яка частина світу вже не працювало.

Раптом почувся якийсь шелест. З лісу вилетіла ціла зграя синичок. Кожна у своєму дзьобику тримала ягоду горобини. Вони по черзі почали кидати їх на сніг, утворюючи своєрідний дороговказ.

Хлопець страшенно зрадів і пішов по цьому незвичному ягідному орієнтиру. Проте його радість була недовгою. Попереду виднілася річка. І хоча на вулиці був мороз і легенький лід вже вкрив воду, йти по ньому було небезпечно. На додачу до всього почали спускатися сутінки.

Женя почав хвилюватися:

— Невже його подорож мала закінчитися на цьому місці? Невже Санта так і не дочекається цілющого варення?

Та ось хлопець почув звук дзвіночків. Спочатку він був десь далеко, а потім почав наближатися. Старий ельф, давній помічник і товариш Санти, саме в цей час мчав на санчатах. Побачивши хлопця, він зупинив своїх оленів і з подивом спитав:

— Що ти робиш тут один о такій порі?

— Я йду лікувати Санту, – впевнено відповів Женя.