Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі

Деякий час усі мовчали. І тут комар розійшовся:

— А що, нікому не цікаво, яка вона?! Та годі! Ви ж від цікавості вже слиною зійшли! Нізащо не повірю, що вам не цікаво!..

Усі, як і раніше, мовчали.

— Так?.. Ну, так... Ну, гаразд... — зітхнув комар, остаточно повісивши носик.

— Гаразд, і яка вона? — запитав Барбос.

— Ось! — переможно вигукнув комар. — Я ж казав, що цікаво! Вона така!.. А я вам не скажу, яка!..

Нарешті галявина скінчилася, чому дуже засмутився Цип-Цип, і вони пішли польовою дорогою. Будиночок Барбоса було вже непогано видно, коли з ними порівнявся півень, який здійснював щоранкову пробіжку.

— Чужі! Чужі! — заволав півень, не зупиняючись, роблячи на бігу якісь безглузді тілорухи.

— Ще одна відбивна... — простогнав комар, прикриваючи очі долонькою.

Генерал невдоволено прокашлявся. А Барбос різко зупинився.

— Це державна таємниця, — спробував він пояснити півню.

— А-а-а... — з розумінням кивнув півень, зменшуючи темп бігу, і знову заволав: — Чужі — це державна таємниця!

— Відбивна, кажеш?.. — неголосно сказав Генерал, і, проходячи повз півня, що верещав, стукнув його лапою по голові. Півень притих, зупиняючись, а потім заволав щодуху:

— Убивають!

Якась жінка, вийшовши на шум, кинула в півня старий черевик і, голосно грюкнувши дверима, сховалася в хаті.

Півень замовк. Нібито задумався. А вже наступної секунди розвернувся й побіг в інший бік, наче й не зустрічав нікого на шляху.

— Запам'ятай, — сказав він заповзятому комару, — Застосування сили — крайній захід. І будь-яку проблему потрібно намагатися вирішити за допомогою бесіди.

— Ну, так-так! — закивав комар головою. — Абсолютно крайній! Але він так дістав... — стогнав він, зображуючи втому, після чого знову видерся на вухо Генерала.

— Усе, що застосовується до одного, можна застосувати й до іншого... — задумливо сказав старий пес, призупиняючись.

— Мовчу-мовчу! — поспіхом відповів Комарик і справді замовк. На деякий час. Бо невдовзі вони підійшли до паркану, що огороджував будинок господині Барбоса від сторонніх допитливих очей, і Комарик пропищав:

— Як можна жити в такій халупі? — а коли озирнувся і зрозумів, що вони прийшли, заволав: — Тільки не кажіть, що ми вже прийшли! Он той будиночок нічого так, і он той... — тараторив він, вказуючи лапкою на особняки. — Але цей... Ні-ні...

— Так, — твердо сказав Барбос, припиняючи подальші голосіння комара, і штовхаючи стару дерев'яну хвіртку лапою. — Прошу, — сказав він, пропускаючи вперед гостей, як будь-який ввічливий пес.

Курча покірно прошмигнуло на подвір'я, Генерал поважно пройшов, киваючи, а комар на його вусі розплакався, дивлячись на те, як можуть жити люди.

Двері в будинок виявилися замкненими. Барбос насупився, не знайшовши ключа під килимком:

— Дивно... — присів під дверима, маючи намір очікувати приходу господині.

Комар витягнувся на весь свій зріст, продовжуючи сидіти на вусі пса, і став оглядатися, скептично схрестивши лапки на грудях.

Генерал же пішов за прикладом Барбоса, сідаючи біля сходинок, цілком готовий до терплячого очікування.

Цип-цип примостився поруч із собаками й, важко зітхнувши, дуже змерзлий, тихенько здригався від холоду в мовчазному очікуванні.

— Я думаю, необхідно створити тимчасовий штаб для пошуку батьків цуценяти... — заговорив Генерал.

— Скавуль... — почулося з-за дверей. Це цуценя, приставивши вухо до дверей, почуло, що про нього говорять, і почало подавати сигнали. Але ніхто, крім комара, його не почув.

— Е-е-е... — спробував сказати їм комар про цуценя.

— Та замовкни ти! — відмахнувся від нього Барбос, який добряче втомився від безглуздих балачок. — Цілком згоден, — відповів він Генералу.

— У такому разі, нам із вами необхідно буде відвідати декількох моїх колишніх колег. Шлях, щоправда, має бути неблизький, але необхідний...

— Скавуль...

«Шкряб», «шкряб».

— Послухайте... — знову спробував комар, нагострюючи вушка.

— Не до тебе, — кинув йому Генерал. — Так от, — продовжив він, — У моєму, а значить, і у твоєму розпорядженні лейтенант Гав і рядовий Брись. Колись ми були однією командою...

— Гк-хм!.. — прокашлявся комар, намагаючись привернути до себе увагу.

— Та що ж ти надокучливий такий! Киш! — здригнувся Генерал, і Комарик відлетів, приземляючись на стару лавочку неподалік.

Цуценя з того боку дверей втомлено сіло, засмучено опускаючи хвостик. Присуваючи вушко до дверей, щоб краще чути, воно  схилило мордочку набік. І в якості останньої спроби заскавчало. Цип-цип цього разу теж почув щось.