Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі

— Все, я готовий! — друзі здригнулися від несподіваного вигуку Горинича.

Вони так поринули у споглядання та роздуми, що не помітили, як він повернувся. А помітити було варто. Змія буквально не видно було за коробками з подарунками в кольоровому обгортковому папері. Що всередині коробок, залишалося лише гадати.

— Кощій, не замало буде? Чи достатньо? — абсолютно серйозно запитав він, невпевнено оглядаючи покупки.

Кощій не менш серйозно оглянув придбання та кивнув.

— Кощій? — прошепотіла Надія, торкнувшись його за рукав.

Але друг не відповів.

— Тоді я пішов!

Змій діловито поправив зубами одну з ромашок, поставивши її на чільне місце в букеті, і попрямував у бік дракониці-аніматора.

— Ой, що зараз буде... — простогнала Надія, дивлячись йому вслід.

— Може, треба ближче підійти? — несміливо запитала Віра.

— Ближче треба, — кивнув Кощій зі знанням справи, — але надто близько я не став би... Хто знає, як він відреагує.

— А як же Статут про таємність? — згадала дівчина. — Що коли йому від смутку злетіти захочеться?

— Не заважай другу свої помилки коїти. Згадай краще, як сама Тагора цитувала. Двері перед помилками зачиняти категорично не можна, це і є наука безцінна і досвід. Ось хай досвіду і набирається. Хотів він нових вражень.

— Це якось... цинічно, — тихо сказала Яга, з сумнівом дивлячись на Кощія, але не поспішаючи з ним сперечатися.

Вона Горинича знала набагато менше, ніж Кощій, який давно подружився з ним. Мабуть, було щось таке, про що їй невідомо і чим керувався Кощій у своєму рішенні.

Горинич, на диво, не вдерся в коло хоровода, не ходив кругами нетерпляче і не кликав «свою драконицю» на побачення відразу, негайно. Він зупинився за кілька кроків і терпляче чекав закінчення чергового хоровода.

Коли ж діти розбіглися, неквапливо наблизився до дракониці, прокашлявся. Вона обернулася до нього. Здивовано подивилася на коробки та квіти у його руках.

— Це вам, прекрасна драконице, — тихо, але дуже впевнено промовив Горинич.

Надя насилу впізнавала в ньому свого завжди непосидючого друга. Друзі стояли неподалік і чули.

«Чудова дракониця» втомленим жестом натиснула кнопку на пульті керування — і мікрофон замовк.

— Дякую, — стомлено промовив жіночий голос.

Вона не поспішала приймати щедрі дари.

— Ми знайомі? — уточнила аніматор, методично складаючи дрібне обладнання в призначені для цього коробки.

Навіть техніка не дуже любила холод, а її потрібно було берегти — це ж знаряддя праці, а отже, практично хліб насущний.

— Перепрошую за цю помилку, — буркнув Змій, невдоволений собою. — Горинич.

Дівчина під маскою беззлобно хмикнула.

— Ну, тоді я — дракониця.

— Це я бачу і так. А чи можна ім'я дізнатися, чудова дракониця? — наполягав Надін друг.

Він дбайливо вкладав подарунки на стіл, що звільнився від режисерського пульта, як би кажучи, що він дари приніс, а вона вільна робити з ними що забажає.

Аніматорка на хвилину замислилась, завмерла. Потім втомленим жестом стягнула з себе маску, струснула копицею вогненно-рудого кучерявого волосся до плечей. З викликом глянула на залицяльника, мовляв, і ти знімай маску. Але Горинич зі зрозумілих причин зробити цього не міг і тільки приголомшено дивився на дівчину. Ось від підлоги до плечей дракониця, ось голова в руках дракониці, а ось і людська голова всередині. Усередині чого?

Горинич немов остовпів.

— Ясно, — буркнула симпатична молода дівчина, по-своєму розцінивши його мовчання та бездіяльність.

— Собою не вийшла? — сумно хмикнула вона.

«Мабуть, і в неї сумний особистий досвід був», — подумалося Надії. Але про друга вона хвилювалася більше. Горинич, як і раніше, не ворухнувся і не видав жодного звуку.

— Зазвичай від незнайомих людей подарунки не приймаю, — сказала дівчина-аніматор, — але напередодні Нового року чому б не вважати тебе Дідом Морозом, Горинич? Тим більше, що рік поганий видався... — вже знайомим жестом втомленої людини вона зібрала волосся в пучок, просто відкладаючи голову ростової ляльки на стіл поруч із квітами.

Зібрала ромашки в оберемок. Квіти захопила не всі, але не звернула на це уваги. З насолодою вдихнула запах польових квітів. Може, й не польових зовсім, а вирощених десь у оранжереї, але зараз це було неважливо.

— Не знаю, хто ти, — тихо сказала вона примирливо, — але ти врятував мій Новий рік. Ти мене врятував.

Вона трохи помовчала і додала:

— Дякую тобі, Гориничу. Ти справжній чоловік.

Дівчина підхопила маску дракониці, махнула комусь, щоби забрали все зі столу, прихопила одну з коробочок і пішла не обертаючись.

Горинич продовжував стояти не рухаючись, навіть коли колеги аніматорки зібрали все обладнання та залишили площу.