Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

Катрін опиняється на кухні практично миттєво, варто Святому зникнути. Очі блищать, навіть стирає удаваний піт з чола й сідає за стіл, відсунувши стільчик. 

— Вау! — видихає тремтячим голосом. — Оце чоловік.

Кидаю на неї здивований погляд. Втім, подумки погоджуюся. Від Влада віє силою, впевненістю, харизмою, хоч і все це перебиває його холод. Киваю й дістаю з холодильника вечерю. Навіть не дивлюся, що ж там, просто розігріваю у мікрохвильовій печі та ставлю на стіл.

Поцілунок все ще горить. Не мною викрадений. Навпаки — ним подарований. Поцілунок, через який ноги тремтять й не тримають, а тіло отримує крила. 

— То хто він тобі? — пошепки запитує дівчина поки з апетитом вгамовує голод. 

Тільки зараз бачу, що це запечена картопля з м'ясом й спаржею. 

— Це складно. 

— Поясни.

Беру виделку й повільно перебираю картоплю у тарілці.

— Він мій наречений. 

Катрін давиться. Закашлюється й здивовано оглядає мене.

— Наречений? І де ж ти його вихопила? Я теж хочу! 

Хмикаю. Сумна усмішка з'являється сама.

— Швидше він мене, — повільно промовляю.

— Де-е-е-е?

Відмахуюся. Розкриватися перед чужою людиною не можу, тож вирішую просто проігнорувати питання.

— Ти кохаєш його?

Питання Катрін збиває з пантелику. Дещо розгублено дивлюся на неї, та все ж хитаю головою:

— Ні.

— Тоді навіщо…— кидає вона. — А він тебе? — сама себе перебиває.

— Ні.

— Ну все, взагалі ні чорта не розумію. Юліано, зірочко, що ж ти з ним робиш? Заради грошей, так? Ні, не відповідай! Я мовчу! Поговоримо про академію. Ти готова? Лекції, все таке? Не завжди ми будемо сидіти перед мольбертами.

— Знаю, — все ж вдається впхати до рота картоплю. Радію, що вона все ж вирішила змінити тему розмови. — Нічого. Зате скільки цікавого нас очікує. 

Далі ми вечеряємо практично не розмовляючи. Катрін ще щось розповідає та поцілунок настільки вибив землю з-під ніг, що думками вся у ньому. І не просто у ньому, я жадаю продовження. Все тіло бринить, нагадує натягнуту струну, а я й пояснити не можу внутрішньому “я” чому так і, що робити далі. 

Пізніше я кажу Катрін, що спатиме зі мною. Влад не казав, що можна покласти її у вітальні, а моє ліжко достатньо широке, щоб вмістити не тільки двох. Близько дванадцятої ми вкладаємося. Дівчина розповідає, що приїхала підкоряти місто з маленького села, про мрії та цілі. Ділиться тяготами життя у селі, найбільше вражає догляд за свійськими тваринами й важка праця біля них, щоб отримати з цього потім кошти. Не думала, що в наш час можна жити так…За розмовою засинаємо. 

Прокидаюся, коли вже ніч починає боротися зі світанком. Світло поволі витісняє темряву, птахи за вікном співають лише їм відомі пісні. Соваюся й розумію, що Катрін не у ліжку. Різко сідаю налякана цим. Встаю та вибігаю у кімнату на ходу поправляючи топ від піжами й шорти, щоб хоч якось приховати оголені ділянки тіла. Довге волосся лоскоче спину й дратує, тому намагаюся зав'язати його у бульку, втім, воно все одно розсипається по плечах пасмами. 

У вітальні Катрін немає, зате помічаю прочинені двері у майстерню Влада. Тихо крокую туди, відчуваючи страх. Влад наголосив, щоб дівчина не заходила туди…

Крізь темряву пробираюся в майстерню. Катрін на щастя, чи навпаки, там. Стоїть навпроти полотен Святого й уважно розглядає. Мабуть, чує моє наближення, бо обертається. 

— Юліано, — повільно каже. — Чому ти не сказала, що твій наречений — той самий художник. Я знаю його роботи, одразу впізнала… 

— Не знала, що це важливо, — пошепки відповідаю. — Пішли, Катрін, — підходжу до неї та беру дівчину під лікоть. — Влад просив, щоб ти сюди не ходила. Він… Не любить такого.

— Як можна не любити, коли захоплюються твоєю майстерністю? Він же робить виставки, одного разу мені пощастило побувати на такій кілька років тому. — гаряче відповідає. 

— Катрін, — це починає дратувати. — Пішли. 

Раптом вмикається світло. Ми, немов дві злодюжки, різко обертаємося. Перед нами Влад, в шовкових піжамних чорних штанах та такій же сорочці, вона розстібнута, тож прекрасно видно ідеальну статуру: кубики преса, грудну клітку та доріжку, що веде за резинку штанів. 

Я мовчу, втім, як і моя нова знайома. Серце вибиває шалений ритм, долоні миттєво пітніють. Пам'ятаю — Святий не мій батько, та…страх так просто не викорінити з підсвідомості. 

— Катрін, — низьким голосом промовляє Влад. Внутрішності стискаються, а душа падає у п'яти, до оніміння. — Я викличу тобі таксі. Збирайся. — сухо, чітко, тоном, якому не можна суперечити.

Дівчина відчуває його гнів. А я взагалі бачу подібне вперше. Вона швидко кидає мене у майстерні й зникає десь за дверима. Ми ж залишаємося удвох. Синява чоловіка темнішає, на губах виграє лінива посмішка:

— Поїде, проведемо розмову стосовно вибору друзів, — суворо промовляє і теж зникає за дверима.

Здається, Святого більше не хвилює, що я у його майстерні.