Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

Зітхаю. Мартін швидше викликав у мені відчуття сорому, ніж чогось іншого, своїм оголеним торсом. 

— Просто…Мартін.

Катрін регоче.

— Що, зовсім не сподобався?

— Я…ем-м-м-м…не задумувалася про таке. Іспит же. 

— Вірно, — завзято киває. Чорні короткі пасма рухаються з нею в такт. — Просто натурник.  І все! Ти давно малюєш?

Її питання заводять мене у ступор. Всі люди так спілкуються? Мої розмови з дітьми батькових знайомих зазвичай обмежувалися чимось стандартним та сухим. Іноді хтось міг розповісти про навчання десь за кордоном, або похвалитися досягненнями. Але неодмінно при цьому погляд дитини був націлений на батьків. Та й розмовляли ми здебільшого тому, що так потрібно, а не через власні бажання. 

— Я не… Кілька років точно. Якщо це можна так назвати.

Катрін широко посміхається.

— Вибач, я може занадто наполеглива. Просто ти мені сподобалася. Така тиха мишка, але в очах доброта. Протилежності притягуються, знаєш же?

Киваю їй.

— В якомусь сенсі так. 

— Взагалі, я покликала тебе не просто так. І знову пробач. Річ у тому, — дивиться одразу якось сумно. Весела атмосфера зникає. — Я приїхала сьогодні вранці з іншого міста. А з квартирою не склалося. Не встигла винайняти. Можна у тебе переночувати? 

Зізнатися подібного точно не очікувала. Не те щоб мені шкода було, просто…я ж і сама живу у чужій квартирі. Але ж Влада вдома практично не буває, і хто знає, де чоловік проводить дні та ночі. Та й…останній тиждень він провів десь поза власною квартирою. Хіба щось станеться, якщо приведу Катрін до себе? 

— На одну ніч? — уточнюю.

Вона знову усміхається. Сірі очі спалахують радістю. Певно, дівчина розуміє, що сьогодні не залишиться на дворі. 

— Одну.

— Тоді добре. 

— Дякую!Дякую! Ти просто не уявляєш наскільки сильно допомагаєш. Я ж чужа людина тобі, ми тільки но познайомилися… Я не залишуся у боргу! — завзято каже.

— Нічого не потрібно, — відмахуюся й несміливо усміхаюся. 

— О, рада бачити цю усмішку. Ти одразу змінюєшся, перетворюєшся на зірку, котра сяє найяскравіше серед інших. 

Задумливо потягую лате. Вдруге у житті мене порівнюють з зіркою. Тільки Влад казав зовсім інше. Він бачив у мені лише самотність, Катрін же помітила щось нове…

— Поїхали додому. День важкий, — зауважую. Насправді дійсно втомилася. Звикла до постійного сидіння вдома, тож така кількість комунікативного спілкування витягує усі сили. 

— Звісно! — вигукує. — На зупинку?

Розгублено оглядаю її. 

— Я не знаю які автобуси їдуть до мене. Таксі. 

Катрін стенає плечима, мовляв, таксі, то таксі. Тож розплатившись у кав'ярні ми викликаємо автомобіль й вже за сорок хвилин заходимо у квартиру Влада. Двері, як завжди, відімкнені. Та тільки сьогодні зрозуміла чому, адже звернула увагу на камери у кожному кутку, швидше за все так на всіх поверхах, й охоронну систему на першому. Не знаю як швидко вони реагують, але судячи з усього — достатньо швидко.

Нова знайома широко розкритими очима вивчає приміщення й інтер'єр. Для мене усе це багатство звичне, як і вже навала білого у житлі Святого. Для неї ж, певно, щось цікаве. 

— Ти сама тут живеш? Дух перехоплює.

— Ні, — відрізаю, але не продовжую пояснення. 

Катрін не вимагає більшого. Проходиться коридором, зупиняється у вітальні й радісно усміхається.

— Круто у тебе. Пробач за нескромне питання, але, наскільки ти багата? 

Не знаю, що казати… Це не моє житло. Та і я, власне, не багата. Мій тато, Влад — вони так. Я ж ні…Тому змовчую й запрошую дівчину на кухню, сподіваючись, що вона у кулінарії краща за мене. 

Варто зайти туди, як я здивовано зупиняюся. За столом сидить Влад. Перед ним розкритий ноутбук, поряд чашка з напоєм. Телефон лежить неподалік й постійно мигає, сповіщаючи про повідомлення. 

Святий миттєво відриває погляд від екрана та оглядає мене й Катрін. В синіх очах абсолютно незрозумілі емоції, та від холодного виразу обличчя стає страшно.