Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

Розмова стає все більш напруженою. За вікном світанок виборює право на існування, а птахи щебечуть голосніше. Принаймні їх гарно чути, поки автомобілі ще сплять у гаражах чи на паркінгах. 

— А якщо готова? — ледве чутно запитую. 

Влад навіть не змінюється в обличчі. Він знову спирається на диван та розслаблено потягує віскі. 

— Думати, що готова і бути готовою, то різні речі.

— І все ж… 

— Я нічого не обіцяю, Юліано. Не можу. 

— І все ж, — вперто повторюю. 

Всміхається. Пальцем манить до себе. Перевіряє? Чи щось інше? Втім, слухняно підсуваюся. Бути поряд з цим чоловіком на кшталт залежності. Він змушує тремтіти й бриніти ті частини душі, про існування яких й не підозрювала. Штовхає насолоджуватися ароматом тіла, запахом його аури, що прохолодою й пожежею контрастом торкається шкіри. Він викликає довіру й впевненість, що не образить, бо інший. Не такий, як Володимир Дикий. Він не вважає мене недолугою, а навпаки, цікавою художницею, що має прекрасне бачення речей. Як я можу не спробувати, коли…свобода ж моя? Байдуже яка. 

— Варто піти далі й все, розумієш? — муркоче. 

Не цікавлюся, що саме означає “все” і скільки він вкладає у це слово. Не цікавлюся тим, що буде потім, у якомусь далекому та ефемерному майбутньому. Є зараз. Він і я. А ще мої емоції, котрі горять у кожній клітинці тіла, поки Святий поряд. 

— Ти потрібен мені, — пошепки промовляю.

Влад усміхається. Немає більше місця насмішці чи зухвальству, він абсолютно серйозний. Очі красномовно кажуть, що я помиляюся. Але він… Він помиляється, бо не розуміє… Все життя я була просто Юліаною Дикою — донькою, котру батько жадає якомога вигідніше віддати, і моє щастя, що цим кимось став Тимур Добрий, а не хтось інший, голодний та бридкий. Не розуміє, що вічність я була дівчиною, котра повинна задовольняти чоловіка у ліжку й усміхатися. Не мала права на власну думку. На розвиток. На втілення мрій. Не мала свободи. Жила у страху, що висів наді мною немов постійна загроза страшного кінця гіршого за апокаліпсис. 

Святий же втілив майже все, чого жадала за короткий проміжок часу. Подарував свободу. Віру. Змусив відчувати себе у безпеці, як тоді, коли була гроза, а він провів ніч поруч просто обіймаючи…Невже вважає, що щось інше зупинить?

Чоловік бере мене за підборіддя й змушує дивитися на себе. Дотик довгих пальців спопеляє шкіру. Тихо наказує:

— Заплющ очі.

Виконую. Заплющую їх й очікую. Теплі губи накривають мої. Смак віскі й відтінок темряви проковзує всередину душі. Зігріває. Сила цієї людини наповнює, немов перед ним порожнина, що мріяла бути осяжною. 

Відповідаю. Знаю — невміло, та інакше ніяк. Розкриваю рота на зустріч й дозволяю язику торкнутися мого. Ніжність й обережність з якою Влад все це робить викликає сум'яття та резонує з гарячим відчуттям внизу живота. 

Руки чоловіка на моїй талії. Не одразу фіксую, що він плавно кладе мене на спину, а сам нависає зверху. Накриває усім тілом, до нестями лагідно й пестливо, наче перед ним не людина, а витончена та рідка робота художника. 

Невагомі рухи всім тілом. Теплі долоні на оголеній шкірі, там, під тканиною піжамного топа. 

Судомно видихаю. Вдихаю. Ніколи мене не торкалися там. І так. Не думала, що це настільки приємно. 

Жар внизу живота посилюється. Поцілунок теж. Стає глибшим, сильнішим, швидшим. Чіпляюся за шию Святого пальцями й тримаю міцно, немов боюся, що зникне. Влад лише хрипло сміється, втім, немає у голосі й краплі негативу, швидше у мені з'являється те саме відчуття, як при зустрічі у ресторані, коли дивився наче на дитину. 

Ніжні пальці художника окреслюють тіло. Проводять невидимі мазки фарбами й торкаються всюди. Хочеться розкритися йому на зустріч. Зустріти та привітати, як квіти вітають сонце й новий день. 

Влад спирається на лікті й завмирає. Повільно відводить подушечками пальців волосся з обличчя та дивиться в очі:

— Мені подобається твоє волосся. Знаєш чому?

Завмираю й слухаю низький голос. Муркотінням він торкається кожного атома, проникає все глибше та глибше, до зосередження чогось такого, що прокидається лише, коли він поряд. 

— Чому? — сміливо запитую.

— Бо воно з рудуватим відтінком. Коли сонце падає на пасма вони більше не білі, а швидше….золоті. 

— Ти художник.

— Тому одразу бачу прекрасне, — відрізає впевнено. 

— Хіба я — прекрасне? — виходить гірко.

Святий муркотливо хмикає. Цілує у губи залишаючи без відповіді й відтягує бретельку від топа. Губи торкаються оголеного плеча. Повільно, до шаленства у крові та голові. Більше не хвилює навіть його небезпека, що осяжно висить у повітрі кожного разу, коли бачимося. Не хвилює нічого окрім губ на плечі.