Трава нічого не ховає - Нюквист Герд

Потім помешкання. А згодом уже матиму власний будинок... залежно від того, з ким я спатиму... тобто від [277] цього залежатиме, коли я матиму власний будинок. І машину... і гарне вбрання... оздоби... Я хочу їздити в першому класі, в каютах-люкс найбільших пасажирських суден... А коли я житиму в готелі, то теж у найкращих номерах, усі кланятимуться мені, в мене завжди буде повно квіток, великі букети від нього... чи від них... байдуже, скільки їх буде, аби тільки багатих, і я...

Я так грюкнув кулаком по столі, що аж книжки підстрибнули. Я злякався. Просто вжахнувся.

— Мовчи, Вікторіє. Ти сама не знаєш, що кажеш. Я на хочу такого чути... не хочу... ти ж іще дитина...

— Я не дитина, — мовила вона, і в її голосі забринів такий крижаний спокій, що в мене мороз пішов по спині!

— Є й інші способи розбагатіти, — сказав я. — Не конче спати з багатими чоловіками.

— Я знаю. Але так можна розбагатіти найшвидше!

Треба було вдатися до іншої тактики.

— А ти певна, що з тобою хтось захоче спати? — сказав я. — Ти надто худа. І хоч ти кажеш, що нічого не боїшся, та чи ти подумала, що тобі це коштуватиме — жити з найдавнішої у світі професії? Для цього потрібен певний досвід. І певна сексуальна зваба.

Вікторія неквапом підвелася. Тоді млосно повела плечима й випнула стегно. Вона досконало наслідувала Люсі. Пройшлася по кімнаті, і в її ході та погляді було стільки заохочення, що мені стало млосно. Але я відразу отямився.

Мене запрошено сюди, щоб я наглядав за нею. Мабуть, і з цього погляду також. Що ж, я виконаю своє завдання. Але по-своєму.

Я підвівся, присунув стільця до столу й підійшов до Вікторії. Вона кружляла навколо мене. Та сама хода, те саме заохочення в погляді...

Я схопив її за тоненький зап'ясток, притяг до себе й поцілував як слід.

Вийшло те, на що я й розраховував.

Вона вся задерев'яніла й міцно стиснула губи. Я мав би почувати себе розпусником, але не почував. Вікторію треба було провчити, і я її провчив. Нарешті я відпустив її.

Вона відразу сіла до столу, опустила голову на руки й заплакала. В її худеньких плечах і довгих темних косах, за якими ховалися зелені очі, було щось безмежно зворушливе.

Я також сів.

— Вибач мені, Вікторіє, — мовив я. — Але тебе треба було провчити... так би мовити, дати тобі наочний урок. Ти його засвоїла?

— Так, — промурмотіла вона, не підводячи голови. Тоді [278] глянула на мене. — Тобі... тобі приємно було... цілувати мене?

— Ні — відповів я. — Однаково, що цілувати тичку. Та іншого я й не сподівався. Бо не піймався на акторські вихиляси. Отже, доведеться тобі шукати іншого способу розбагатіти.

Вікторія витягла хусточку, витерла носа и пригладила коси. Вона до смішного скидалася на дитину. Потім підвела очі і глянула просто на мене.

— Що ж, пошукаю іншої ради, — мовила вона.

Я знову злякався. Вона вміла по-своєму кидати мене з калюжі та в болото, наче я був її ганчір'яною лялькою.

— Якої ради?

Вона всміхнулася. Тоді простягла руку.

— Дай мені сигарету, Мартіне.

Довга зумисна пауза, подумав я. Та, що має викликати в співрозмовника нестерпне напруження.

— Ти вже колись курила?

— Так.

Я дав їй сигарету і простяг запальничку.

— Взагалі тобі ще рано курити, Вікторіє... хоча в наш час...

Я згадав своїх учнів зі школи в Бріскебю, що курили під час перерви, відійшовши на півметра за огорожу. Там вони були "поза територією школи".

Вікторія кілька разів затяглася, пускаючи рівні кільця диму, що пливли в мене над головою. Видно, мала неабиякий досвід. Принаймні це вона вміла. Але я не забув, що вона сказала.

— То про яку ти казала раду? Вона знов кілька разів затяглася.

— Я її знайду.

Хоч вона ще була тільки довготелесим дівчиськом, на щастя, зворушливо невинним, а вже виявляла неабиякий хист до театральних ефектів.

— Що ти знайдеш? — запитав я якомога спокійнішим голосом.

Я подумав, що йдеться про різець й крамняну квітчасту торбу для шитва. Але мої думки були спрямовані в хибний бік.

— Ти помітив, Мартіне, що в нас по горищі ходять примари?

Клята дівчина! Правда, Люсі завжди казала, що цей старий будинок заселений примарами, але я пояснив це її любов'ю до пишномовності і вмінням бачити скрізь те, чого там не було. [279]

— Я пам'ятаю свою прабабусю Лунде... — мовила Вікторія.

— Прабабусю Лунде? — перепитав я. — То це її привид ходить по горищі?

— І пам'ятаю, що вона мені розповідала. Я почав утрачати терпець.

— І що ж тобі розповідала прабабуся?.. Й чому саме тобі?.. Хто вона була така?

— Прабабуся, Мартіне, хто ж іще? Я її ледь-ледь пам'ятаю. Вона була бабуся мого батька й тітки Марти. Але те, що вона казала, я пам'ятаю добре...

Я мовчав. Навіть якби мені довелося так просидіти до судного дня, я б однаково мовчав. Бо якби запитав щось у Вікторії, то це був би для неї зайвий привід показати свій акторський хист, зробити довгу паузу. Не знаю, скільки ми так сиділи.

— Прабабуся Лунде була дуже стара... Зовні вона скидалася на циганку... Я її ледь-ледь пам'ятаю, але вона була схожа на циганку. Смаглява, худа й маленька, а очі — зовсім чорні... Мабуть, вона вже впадала в дитинство... бо казала такі дивні речі... Я все вже забула. Одне тільки добре пам'ятаю. Вона казала: "В цьому будинку нікому не доведеться бідувати... я їх добре сховала... сховала на горищі..."

Я більше не міг витримати.

— Що прабабуся сховала на горищі, Вікторіє?

— Я не знаю. Ніхто не знає. Може, вона просто вигадувала. Батько розповідав, що в неї було щось від акторки... Він казав, що це є у всіх жінок у нашому роду... Але батько, по-моєму, вірить у те, що казала прабабуся. Всі вірять у це...

То он чому вони мешкають у цьому великому химерному будинку. Не нарікають на нього. Всі вірять у слова прабабусі Лунде. Вірять, що настане такий день, коли нікому з них не доведеться бідувати. Що колись вони дуже розбагатіють. Чисто як діти, подумав я.

— Ти згадувала про якісь примари, Вікторіє. То це прабабуся Лунде ходить по горищі?

— О ні. Невже ти ніколи нічого не чув, Мартіне? Адже твоя кімната поряд зі сходами на горище! Ще колись почуєш уночі. Хтось там ходить по горищі.

Правда чи ні те, що сказала Вікторія?

Але ж я прожив тут уже два місяці і вночі нічого не чув, просто спав мов убитий.

Вікторія поклала цьому край. Я почав погано спати. [280]

Поклала край не тільки моєму нічному спокоєві, а якимось дивом порушила бездіяльну гармонію, в якій я жив. Я почав здогадуватися, що та бездіяльна гармонія притупила мою пильність. Якщо пса-охоронця годують надто добре, він гладшає і ледачіє, цілими днями вилежується під дубом на подвір'ї.

Але Вікторія поклала цьому край.

Я почав прокидатися від найменшого звуку. Здебільшого від стуку гілляки кошлатої ялини за моїм вікном. Я вирішив попросити полковника Лунде, щоб він дозволив мені відпиляти її.

Мені почали снитися страхіття.

У домі панував мир і спокій, дні спливали один за одним майже непомітно, всі тихо робили своє діло, ніде нічого не ставалося. Це почало нервувати мене — цей цілковитий спокій, цілковита гармонія в будинку, де жив убивця. Що казав Крістіан про душу вбивці?

І серед того спокою мене дедалі дужче охоплювала тривога. Я вже почав замислюватись, чи не вживати мені на ніч якогось снодійного. Але я не міг собі цього дозволити. Я ж був пес-охоронець. А пес-охоронець не повинен спати спокійно. І я не спав спокійно. Я прокидався, і мені снилися страхіття.

Якось мені приснилося, що по горищі хтось ходить.

Тут враз я почув м'який стукіт гілляки об стіну за моїм незатуленим вікном і збагнув, що не сплю.

Я глянув на свій годинник зі світляним циферблатом. Була майже третя година ночі. Я не ввімкнув світла, а тихенько лежав і слухав.

Помилки не могло бути.

Хтось ходив по горищі похмурого будинку полковника Лунде на схилі Голменколена.

Карл Юрген сидів на старовинному стільці в моїй кімнаті. Він умостився на нього охляп, спершись підборіддям на руки, покладені на спинку стільця. Видно, обмірковував Щось важливе. Так завжди сидів шериф в одному з вестернів. Мабуть, шериф у вестерні завжди обмірковував щось важливе.

Мені це не подобалося. Карл Юрген завжди був взірцем коректності, сидів на стільці рівно й так, щоб бачити всіх присутніх. А коли він сідав на нього охляп, то це означало, що в нього були якісь важливі міркування, і він прийшов не для того, щоб повідомити про них зі службового обов'язку, а Щоб обговорити їх зі своїми помічниками. [281]

Крістіан сидів у своєму улюбленому плюшевому кріслі. Він не здавався таким неуважним, як протягом цих двох місяців.

Я вмостився на краю ліжка, тримаючись рукою за мідяну кулю на спинці.

— Отже, ти прокинувся під того, що почув ходу, — мовив Карл Юрген. — І нічого не зробив, тобто не піднявся на горище поглянути, хто там ходить. Навіть не вийшов у коридор і не побачив, хто злазив з горища?

— Ні, — відповів я.

— В тебе була якась підстава лишитися в ліжку й удавати, ніби ти нічого не чуєш?

— Була, — відповів я.

— Яка?

Довелося викласти Карлові Юргену свої міркування, які я сам іще не продумав до кінця.

— Я ж казав тобі, що мені розповіла Вікторія. Що на горищі щось сховано й що там ходять примари, як вона їх назвала.

— Не думаю, щоб Вікторія вірила в примари, — озвався Крістіан.

Це були його перші слова, відколи він прийшов, не рахуючи вступних фраз про вітер і негоду. Я обернувся до нього.

— Що ти цим хочеш сказати?

— По-моєму, Вікторія знає, що по горищі ходить жива-живісінька істота. Вона лише два місяці не давала про себе чути, поки Мартін не став тут своєю людиною.

Карл Юрген глянув на нього. Тоді перевів погляд на мене.

— Ти не відповів на моє запитання, Мартіне. То чого ж ти не встав? Ти ж тут за пса-охоронця, правда? І мав би підвестися й вийти в коридор... Що то стукає об стіну?

Ми мовчки прислухалися. Я не спустив завіси на вікні. Я її ніколи не спускав.

— Це гілляка кошлатої ялини, що росте в мене під вікном, — пояснив я. — Я вже звик до цього стукоту, хоч він мені не подобається. Від цієї ночі.

— Тому, що по горищі хтось ходив?

— Так. Ти питаєш, чому я нічого не зробив, коли почув кроки. Я лежав тихо, вдавав, що нічого не чую, і навіть нікому нічого не сказав. Я принишк навмисне. Коли Вікторія сказала правду, то по горищі завжди хтось ходить, а я дуже хотів би з'ясувати, що це означає.