Трава нічого не ховає - Нюквист Герд

А я б усе зіпсував, якби після першого ж випадку вискочив у коридор у піжамі і з ліхтариком у руці. [282]

— Цілком слушно, — сказав Крістіан.

Я був вражений — не так часто мій елегантний, самовпевнений брат визнавав мою слушність. Але й Карл Юрген був здивований, я бачив по ньому.

— Якщо дозволиш, я запропонував би тобі й далі нічим не виявляти, що ти помітив щось, — сказав Крістіан. — У тебе чуйний сон?

— Раніше не був чуйний, — відповів я. — Досі я спав як убитий. А тепер, навпаки, я прокидаюся від найменшого звуку...

— Ну й чудово. Ти помітив, що в кожної людини своя хода?

— Ну певне. Я ж не сліпий.

— Це можна визначити й на слух, Мартіне. Ти повинен навчитися розрізняти їхню ходу. Бо навряд чи по горищі ходить уночі одна й та сама людина. Коли Вікторія сказала правду, — а я думаю, що вона не збрехала, — то там ходить уся родина. Але кожне окремо від інших. Мабуть, кожне найдужче боїться, щоб інші не довідалися, що він чи вона ходить туди. Але, думаю, однаково всі вони знають про це. І надзвичайно тактовно прикидаються, що нічого не знають. І водночас усі чекають своєї черги піти на горище. Вони вдень і вночі стежать одне за одним, кожне чекає нагоди побувати на горищі самому. І коли хтось один там є, то, думаю, інші мовчать, не говорять про це, прикидаються, що нічого не знають. Нічогенька родина!

Звичайно розплутував нитки справи й ділився з нами своїми висновками Карл Юрген. А тепер було видно, що цю роль перебрав на себе мій брат. І так само було видно, що Карл Юрген нічого не мав против цього.

— Я приглядався до нічних сестер у лікарні... ні, зовсім не з тією метою, що ти думаєш, Мартіне. Принаймні цього разу. У них зовсім різна хода. Чимале значення тут має вага людини. Люсі велика жінка, і хоч би як скрадалась, а ступатиме багато важче за панну Лунде й за Вікторію. А полковник, навпаки, хоч і чоловік, але має добру військову школу й може ходити практично майже нечутно.

— Але ж Вікторія сама розповіла мені це, — мовив я. — Вона... адже це вона... невже ти думаєш, що Вікторія також...

— Я нічого не думаю, — мовив Крістіан. Він навіть перебрав у Карла Юргена манеру говорити. — Отже, нічим не виявляй, що ти помітив щось, тільки дослухайся до ходи. І, думаю, ти сам переконаєшся, що по горищі ходять усі.

— Чого ходять? — запитав я. Крістіан усміхнувся.

— Найзвичайніше в світі запитання: "Чого ходять?" І [283] найважливіше. А може виявитися, що й найпростіше. Принаймні на нього найлегше відповісти. Всі ходять по горищі й шукають того, що сховала прабабуся Лунде.

На хвилину запала тиша. Ми сиділи й курили. Гілляка перестала стукатись об стіну. Знов почав іти сніг.

— Проклятий сніг, — озвався Карл Юрген. — Він усе ховає.

— "Трава нічого не ховає", — проказав Крістіан.

Я вжахнувся від думки, що раптом сяйнула мені в голові.

— Карле Юргене, — сказав я, — а що як могила пані Лунде порожня?

Він знов поклав руки на спинку стільця і сперся на них підборіддям.

— Я вже давно чекаю цього запитання. Аж дивно, що досі ніхто його не поставив. Ні, Мартіне. В мене й самого була з'явилась така блюзнірська підозра, адже я зобов'язаний усе перевіряти... і це також... через той напис на надгробку. Я отримав дозвіл від полковника Лунде. В могилі Вікторії Лунде похована урна з її попелом...

Я не спитав, як він це перевірив. Справа, як на мене, починала набувати надто моторошного відтінку.

— Ти сказав "проклятий сніг" тому, що він не дає тобі пошукати ту річ, яку я назвав різцем?

— Так. Його стільки, що доводиться й на кладовищі прокидати стежки. Так багато, що він геть засипав найнижчі надгробки.

Ми сиділи й дивилися, як іде сніг. Він уже вкрив підвіконня.

— Скидається на те, що перед нами дві різні справи, — мовив я. — Дві справи, які не мають між собою нічогісінько спільного. Перша: замах на життя панни Лунде. Виникає запитання: навіщо? Друга — скарб, який прабабуся Лунде сховала на горищі. І знову ж таки запитання: навіщо? І який між ними зв'язок?..

Карл Юрген на хвилину задумався.

— Має бути якийсь зв'язок, але хоч ти вбий, я його не бачу.

— Зв'язок між ними є,— сказав Крістіан. — Я здогадуюсь, який саме. Але поки що вам не казатиму. Можливо, я помиляюся... хоч навряд. Я робитиму те саме, що й Мартін, — чекатиму.

— І дослухатимешся до ходи?

— Це Мартінова справа. А я робитиму щось інше. Я аналізуватиму.

Карл Юрген глянув на нього зі свого старовинного стільця. [284]

— Що ти аналізуватимеш, Крістіане? Душу вбивці?..

Сніг на підвіконні почав підтавати, по стіні потекли краплі води.

— Душу вбивці?.. Так, і її теж...

— А я? — запитав Карл Юрген. — Мені визначене в усьому цьому якесь завдання?

— Так, — відповів Крістіан. — Найперше ти мусиш знайти різець і торбу на шитво. Може, спустимося до господарів? Я маю до них одне запитання.

На мене знов війнуло старомодним гармонійним затишком.

Старомодна вітальня, піаніно з двома свічками в мідяних свічниках обабіч пюпітра, темно-червоний плюш, стіл посередині з плетеною серветкою, на якій стоїть лампа. Маленька панна Лунде з білим шрамом на лобі, під пасмом волосся кольору рудої миші, щось вишиває. Люсі з білявими кучерями, в короткій сукні сидить на найкращому стільці і з нудьги гортає журнал. Вікторія з навислою на лоб чорною гривкою читає про громадянську війну в Америці, а полковник Лунде, рівний, як тичка, тримає у своїх міцних невеликих руках "Норвезький військовий журнал".

Карл Юрген, Крістіан і я з'явилися в дверях, мов троє гангстерів, троє лиходіїв, що скаламутили тихе родинне життя.

Та ми не були гангстери. Ми були звичайні собі громадяни: інспектор Карл Юрген Галл із кримінальної поліції міста Осло, завідувач терапевтичним відділенням Улеволської лікарні доктор медицини Крістіан Бакке і викладач школи в Бріскебю доцент Мартін Бакке.

А серед тих, що сиділи перед нами, була одна людина, яку пробували вбити, і друга, що вчинила цю спробу.

Полковник Лунде підвівся.

— Сідайте, будь ласка. Є щось нове?

Він щоразу питав, чи є щось нове. Бідолашний полковник Лунде: він раптом виявив, що життя не вкладається в рамки військового статуту.

— Ні, немає, — відповів Карл Юрген.

Ми посідали. Біля того самого круглого столу. Правосуддя, Медицина і Пес-охоронець. А разом з нами сиділи четверо людей, і хтось із них був убивцею. Правда, йому не пощастило, та однаково в нього була душа вбивці.

"На що ти здатен у думках своїх, на те ти здатен і насправді", — подумав я. — Звичайно, не дослівно процитував [285] Біблію, бо ніколи не був її знавцем. Але зміст тієї сентенції був десь такий.

— Я хотів би поставити вам одне запитання, — мовив Крістіан.

Четверо облич лишилися цілком незворушні. Я був радий, що запитання поставив Крістіан, — це давало мені нагоду стежити за тими обличчями. Я не зміг нічого прочитати на них, і мені спало на думку, що всі Лунде були б чудовими гравцями в покер. Чи пощастить Крістіанові зірвати з них маски незворушних гравців у покер?

— Від чого померла ваша перша дружина, полковнику Лунде?

Крістіанові пощастило домогтися того, чого він хотів. Я відчув, що й з мого обличчя спала маска байдужості. Але я був готовий до будь-якої несподіванки й не перевів погляду на Крістіана. Я дивився на обличчя господарів.

Запитання приголомшило їх, так само, як і мене. Наче Крістіан кинув бомбу на круглий сіл із червоного дерева з лампою, під яку підстелено плетену серветку.

Що ж проступило на тих обличчях?

Найлегше було витлумачити вираз обличчя Люсі. На ньому була написана тільки щира цікавість. Я перевів погляд на обличчя панни Лунде.

Воно виражало дивний спокій. Але й ще щось. На ньому проступала також рішучість. Я нічого не розумів.

Далі я глянув на Вікторію. І побачив сльози, що затуманили її ясні зелені очі.

На обличчі полковника Лунде з'явився відвертий страх. Та ось він глянув на Вікторію.

— Невже конче потрібно, щоб Вікторія...

— Так, — мовив Крістіан, і я подумав, що голос його прозвучав занадто суворо. Він теж глянув на Вікторію і додав уже лагідніше: — Я знаю, Вікторіс, що ти любила свою матір. Усі люблять своїх матерів. Але ти вже доросла її повинна почути все, що тут буде сказано. Тобі доведеться посидіти з нами.

Вона не ворухнулася.

— Я ще раз питаю вас, полковнику Лунде: від чого померла ваша дружина?

Полковник Лунде вже опанував себе. Кашлянувши, він відповів:

— Моя дружина померла від запалення легень.

— Ні, — заперечила панна Лунде. [286]

Цього разу вона кинула бомбу на стіл із плетеною серветкою, підстеленою під лампу. Бомбу, що мала на всіх подвійну дію: адже панна Лунде рідко висловлювала свою власну думку.

— А від чого? Ви не могли б сказати, панно Лунде?

— Можу.

Вона випросталася на стільці й глянула на полковника Лунде, ніби просила в нього пробачення. Але той не дивився на неї. Він не підводив очей від столу. Тоді панна Лунде глянула на Крістіана. Адже це він звернувся до неї з запитанням.

— Вікторія Лунде померла від туберкульозу, — сказала вона. — І це ніяка не ганьба.

Вона знов подивилася на полковника Лунде, але той опустив голову ще нижче. Мені не видно було його обличчя. А панна Лунде мовила, звертаючись до його похиленої голови:

— Я й раніше тобі казала, що це ніяка не ганьба. Ти відстав на два покоління. Живеш іще в часи невігластва...

Отже, маленька панна Лунде кинула другу бомбу. Всіх приголомшило не стільки те, що вона сказала, скільки її незаперечна логіка. А я навіть не уявляв собі, що вона здатна висловити самостійну думку. Та ще й таку, що суперечила думці її брата.

Вікторія знов заплакала.

— Нема тобі чого плакати, Вікторіє. Всі ми колись помремо. Твоя мати померла від туберкульозу. її погано доглядали. Вона ставала все кволіша і врешті померла. Тихо й спокійно згасла, Вікторіє.

Я не міг відірвати очей від панни Лунде.

Вона раптом замовкла — адже все було сказане. Вона опустила одну за одною на стіл з червоного дерева маленькі, спрацьовані руки.

Люсі також дивилася на неї, наче не могла повірити своїм вухам.

Голова полковника Лунде похилилася ще нижче. Вікторія плакала, затуливши обличчя руками.

Ми чекали. На що? Я глянув на Карла Юргена. Він був цілком спокійний. Отже, ми чекали, що ще скаже Крістіан. Адже режисером цієї сцени був він.

Крістіан підвівся.