Трава нічого не ховає - Нюквист Герд

Ми також устали і всі троє рушили До дверей. І тоді Крістіан обернувся.

— Ваша правда, панно Лунде. Пані Лунде померла від туберкульозу. Вона померла в Улеволській лікарні, в моєму відділенні. Але не згасла тихо й спокійно, як ви сказали. Мені шкода, проте... [287]

Я нічого не розумів. Крістіан замовк, наче зважував свої слова. Тоді повів далі:

— Мені шкода, як я вже сказав. Але Вікторія Лунде померла від сильної легеневої кровотечі, а це страшна смерть.

Ми зупинилися у вестибюлі. Я хотів щось сказати, таї Крістіан відразу рушив до виходу.

— Крістіане... — разом почали я і Карл Юрген.

Він зміряв нас по черзі поглядом.

— Ідіть ви обидва під три чорти! — сказав він і захряснув за собою двері.

Нарешті я заснув, але мені приснився страшний сон.

Приснився червоний плюш — наче я сидів на червоному плюшевому стільці, та коли доторкнувся до нього, він виявився мокрим від крові. Зі стільця скапувала кров, вона текла із маленького мармурового голуба, цебеніла з білого залізного ліжка, худеньке бліде личко Вікторії теж було в крові, тільки її зелені очі дивилися просто на мене. Тоді кров потекла з її волосся, по скронях, розпливаючись наді очима...

Я прокинувся весь у холодному поту. Я ввімкнув світло і взяв сигарету.

Знявся вітер, і ялинова гілляка знов почала стукати об ; стіну за моїм вікном.

Проклята гілляка! Хай би її чорти забрали!

Треба її відпиляти. Негайно відпиляти!

Я погасив сигарету, накинув халат і вийшов з кімнати. Ішов я не дуже обережно, мені було на все начхати. Я думав тільки про гілляку. Про ту прокляту гілляку.

Я швидко подався в підвал. Дорогою я вмикав усі лампочки, починаючи з коридора й до самого підвалу.

Має ж десь бути порядна пилка в цьому проклятому старому будинку, заселеному примарами, де всі приміщення опалюють дровами. Де ж тут комірчина з інструментом?

Я натрапив у підвалі на комірчину. А де ж у біса пилка?

Знайшлася й пилка. Довга, порядна пилка, не якась тоненька бляшка. Трохи заважка, хай їй біс. То нічого, зате я відпиляю ту прокляту гілляку, що стукається в моє вікно.

Я побрався сходами назад, не вимикаючи за собою світла зайшов до своєї кімнати, відразу підступив до вікна й відчинив його. [288]

Чорна лютнева ніч огорнула мене хвилею крижаного холоду.

Нічого, коли я вже вирішив, що відріжу гілляку, то не відступлюся. Але спершу треба роздивитися, як до неї дістатись. Я приніс ліхтарика. Мені зовсім не хотілося полетіти вниз з проклятої ялини полковника Лунде, такої заввишки, як триповерховий будинок, і скрутити собі в'язи.

Поступово я заспокоївся.

На гілляку, що стукала в моє вікно, не можна було вилізти. Адже це самий її кінець заповзявся не давати мені спати, він був спрямований просто у вікно. Я не міг на неї стати. А крім того, згадав одну мудру пораду: ке рубай гілляку, на якій сидиш.

Нижче була ще одна гілляка, товста й спрямована в інший бік, уздовж будинку. Якби я міг добратися до неї, то легко відпиляв би верхню гілляку, що була моїм заклятим ворогом.

Досягти її з вікна було неможливо. Я скинув халат і змів сніг із підвіконня, бо таки не хотів упасти в сад полковника Лунде.

Потім виліз на підвіконня. В кімнаті горіла лампа, світло падало якраз на ялину. І місяць уже зійшов. Отже, з освітленням було все гаразд.

Тепер усе залежало від того, чи мені пощастить стрибнути на гілляку. Відстань була невелика, а стрибати я вмів. Трохи заважала пилка, яку треба було тримати в руці, але я сподівався на другу руку.

Я стрибнув.

Велика гілка, що росла вздовж будинку, була вкрита снігом і слизька, на мить мені здалося, що я зараз зірвусь. Але я втримався.

Я почав висвистувати якусь мелодію. І думав про те, що в горах тепер багато снігу й завтра туди напевне наїде повно лижників, що зима все-таки чудова пора. А як забагато сонця, то погано. На сонці людина розімліває. Норвегія — країна, де влітку тепло, а взимку холодію. І багато снігу. Аби тільки не ця клята гілляка Як гарно й біло навкруги, покрили пагорби сніги... На одну нікчемну гілляку буде менше серед покритих снігом пагорбів... Байдуже... Як гарно й біло навкруги...

Я обхопив стовбур лівою рукою і підняв праву з пилкою. Я хотів відпиляти гілляку біля самого стовбура. Добридень, зелене, духмяне дерево...

Ха-ха-ха... Я хотів сказати: на добраніч, зелене духмяне дерево... Чи, краще, прощай...

Я підняв пилку, приклав до гілляки і раптом випустив [289] її. Наче вві сні я почув, як вона, ледь дзенькнувши, впала на сніг піді мною.

Я витріщив очі на гілляку перед самим своїм обличчям, так близько, що мені легко було досягти її. До неї, біля самого стовбура, було щось прив'язане. Щось брунатно-зелено-сіре.

Я наче був п'яний і раптом протверезів. Або прокинувся зі сну. Наче знов став нормальною людиною після божевілля.

Я знав, що то за річ. Я вже її бачив і тепер відразу впізнав.

То була торба на шитво панни Лунде. її порожню хтось обмотав навколо гілляки при самому стовбурі, зверху обперезав у кілька разів стрічками від неї, а потім стрічки зав'язав у чималий вузол. Мені довелося добре наморочитися з ним. Я тримався за стовбур лівою рукою, а правою розплутував вузол.

То була не така легка робота. Торба мокла під дощем, тоді замерзла, на неї падав сніг, потім танув, тоді знов падав сніг. Цілих два місяці.

Але мені пощастило відв'язати торбу. Вона була лубка від морозу. Я на мить відпустив стовбур, уперся в нього спиною й заходився обома руками розрівнювати торбу. Але не зміг до кінця розрівняти, крига не дуже танула, та й руки в мене були закоцюблі.

Я сховав торбу за пазуху під піжаму. її треба було берегти. А я ще мав злізти з ялини, і для цього потрібні були обидві руки.

Я аж тепер усвідомив, що сиджу босий на дереві метрів за вісім від землі й що гілля того дерева обмерзле й вкрите снігом.

Холоду від торби в себе на грудях я не відчував, узагалі нічого не відчував. Я думав тільки про те, щоб злізти з ялини, та ще й якомога обережніше, а для цього потрібна була велика вправність.

Найнижча гілляка, обмерзла і слизька, була десь за два метри від землі. Я просто повис на ній і відпустив руки. Сніг був м'який, хвилину поборсавшись у ньому, я підвівся.

Я не змерз, тільки думки, що снувалися в моїй голові, були холодні й чіткі. Хоч би хто прив'язав торбу панни Лунде до гілляки, він добирався до ялини звідти, звідки й я, що знайшов її. Хоч би хто він був, а зробив те саме. Став на підвіконня в моїй кімнаті і стрибнув на гілляку. А обмотавши [290] торбу навколо гілляки й прив'язавши її, знов зробив те саме, що я. Зліз з ялини, а коли донизу лишалося метрів зо два, стрибнув додолу.

Я підняв пилку, обійшов будинок і подзвонив у вхідні двері. Вони відчинилися майже зразу. їх відчинила Люсі. її досить довге біляве волосся було розсипане по плечах.

— Ти не спиш, Люсі?

— Я?.. Ні, Мартіне, ти ж схопиш запалення легень! Ти що, з глузду з'їхав? Що ти робив надворі? Швидше заходь!

Думаючи про своє, я й справді зайшов не відразу, а зупинився перед дверима й запитав, чого Люсі не спить. Вона замкнула за мною двері.

— Мені захотілося погуляти, — сказав я.

— У піжамі? І босоніж... У лютому, коли надворі чотири градуси морозу! Так і померти можна, Мартіне. Ти таки справді збожеволів. Чи, може, ти сновида? Якби в цьому домі була горілка... Ключі від льоху в чоловіка, коли там щось є... Може, зварити тобі кави, Мартіне? Я миттю...

Вона була щиро стурбована. І ні на мить не засумнівалася, що я вийшов погуляти в піжамі. Навіть не поставила звичайнісінького запитання: "Чого було йти в піжамі?"

— Усе гаразд, — мовив я. — Іди лягай, Люсі. Дякую, що ти мені відчинила. Мені треба було б узяти з собою ключа.

— Я...

— Іди лягай, Люсі.

Якусь хвилю вона дивилася на мене, і я, мабуть, уперше помітив у її погляді щире почуття — справжню тривогу, що я можу дістати запалення легень. Потім вона обернулася, перейшла вестибюль і піднялася сходами на другий поверх, постукуючи високими підборами черевичків.

Вона виконала наказ. Я цього аж ніяк не сподівався.

Що ж, вона дружина полковника. Мабуть, звикла виконувати накази.

Я зайшов до вестибюля й почекав, поки стихли її кроки на сходах і зачинилися двері до її спальні.

Тоді кинувся до телефону.

— Карле Юргене, це Мартін. Негайно пришли сюди свого Ев'єна. А сам їдь до Крістіана. До нього ближче. Я прийду, як тільки зможу... як тільки сюди прибуде Ев'єн...

Карл Юрген ні про що не спитався. Ну й робота в людини! Тебе будять серед ночі, і ти маєш бути готовий братися До діла.

Я стояв у вестибюлі, чекаючи ка Ев'єка. Час від часу я несамохіть мацав торбу в пазусі. Я відчув її під пальцями, але ще дужче відчував, що піжама мокра, адже криги на торбі вже розтанула.

Не знаю, скільки я отак простояв. Мені здавалося, що цілу вічність. Але тепер я думаю, що, мабуть, не більше як хвилин десять. Ев'єн напевне гнав машину, багато перевищуючи дозволену швидкість — вісімдесят кілометрів на годину.

Йому не довелося дзвонити: я стояв у відчинених дверях,

— Ви в піжамі, доценте Бакке?

— Тепер же ніч, — відповів я. — Слухайте, Ев'єне, побудьте тут у вестибюлі, але поки я повернуся. Але тихо. Я візьму пашу машину, бо моя стоїть у гаражі.

— Ви ж у піжамі, доценте Бакке.

А й справді. Схопивши з гачка своє зимове пальто, я вискочив надвір. Я покладався на сержанта Ев'єна. І аж натиснувши на педаль зчеплення, я помітив, що я босий. Ет, поїду так!

Карл Юрген не тільки звик до найнесподіваніших телефонних дзвінків серед ночі — він, мабуть, і спав одягнений. Бо коли я влетів у відчинені двері помешкання свого брата, які добре зачинив за собою, вони вже обидва чекали на мене.

І обидва були одягнені як на парад.

Я зупинився біля порога, мружачи очі на світло й на саму кімнату.

В ній було щось знайоме і водночас щось нереальне. Господи, яка та кімната після полковникової була сучасна, яка зручна й розкішна!

Я не знав, який у мене був вигляд, але міг уявити собі, хоч обличчя Правосуддя та Медицини були цілком незворушні.

— Сідай, — мовив Крістіан. — Я принесу тобі чогось випити.

Я сів. Карл Юрген узяв плед і накинув мені на плечі.

Крістіан приніс питво — чарку нерозведеного віскі. Я випив її одним духом. Я два місяці не пив нічого міцного, і віскі обпекло мені нутро вогнем.

Крістіан і Карл Юрген дивилися на мене й чекали.