Трава нічого не ховає - Нюквист Герд

— І знайшов його раніше за тебе. Кому ти доручив цю роботу?

— Сержантові Ев'єну і сержантові Стену. Каменяра знайшов Ев'єн.

Скільки разів я розповідав у школі своїм учням на уроках [267] — Це тому, що йому дісталася друга половина телефонного списку, — сказав я.

— Так. Ти його випередив. Чого ти ходив до каменяра, Мартіне?

— Того, що й твої поліцаї, яких ти послав. Міркування в нас були ті самі. Проте мені здавалося, що чисто психологічно в мене більше шансів, ніж у сержанта Ев'єна. Що йому пощастило довідатись?

— Думаю, що правду. Тисяча крон за напис. Каменяр не знав, хто замовляв той напис, але перевірив у довіднику номер телефону. Навряд чи він причетний до якогось злочину. Та почекаємо й побачимо.

Крістіан слухав, що ми говорили, й курив. Здавалося, він думав про щось цілком інше.

— Але сержант Ев'єн не дізнався про найважливіше, — мовив я, почуваючи себе так, як Шерлок Холмс, коли він повчав доктора Вотсона.

Я дістав сигарету й поволі закурив її. А тоді розповів про "голос".

— Це теж дуже цікаво, — сказав Крістіан і знову заглибився в якісь свої думки.

Я був здивований своїм старшим братом. Він був якийсь неуважний, зате чомусь виявив цікавість до звичайнісіньких речей. Так, я був згоден, що "голос" може будь-кого зацікавити. Але не уявляв собі, що він побачив цікавого у словах полковника Лунде. Цікавий добір слів, сказав Крістіан. З нас двох філолог усе-таки був я, а проте чотири слова полковника Лунде — "Я боюся за Вікторію" — звучали для мого вуха як звичайне, правильне з погляду граматики речення.

— А що ти нам скажеш, Крістіане? — звернувся до нього Карл Юрген. — Як себе почуває панна Лунде?

Той отямився від своєї незрозумілої задуми. Він знову став лікарем.

— Добре. Аж дивно, що в тій дрібній жінці стільки фізичної сили. Властиво, я міг би виписати ЇЇ й сьогодні. Але вона дуже знервована. Я потримаю ЇЇ ще кілька днів у лікарні на барбітуратах... на заспокійливих ліках, — пояснив він свої слова. Потім випростався у своєму плюшевому кріслі й додав: — Але є ще одна дуже важлива деталь. Я вчора не сказав про це, ти поспішав, Карле Юргене, та й мені не було коли роздивитися все як слід. А сьогодні для мене картина стала цілком ясна. Я сам зашивав рану на лобі в панни Лунде, над правим оком. З тією раною було щось дивне... я аж сьогодні по-справжньому усвідомив це. Якщо людина [268] падає — або її штовхають — на великий камінь, звичайно, може статися, що краї рани будуть рівні. Але в такому випадку тканина навколо рани набрякає і утворюється синець. А навколо рани на лобі в панни Лунде немає синця. Схоже на те, що поріз... чи удар був заподіяний якимось гострим предметом раніше, ніж вона впала.

У кімнаті, яку полковник Лунде тримав для гостей, запала тиша. Тільки ялинова гіллячка сумно, нерівномірно билася об стіну.

— Але навіщо ж тоді комусь було штовхати панну Лунде на надгробок, — мовив я, — якщо він уже вдарив її різцем?..

Не встиг я вимовити останнє слово, як уже збагнув, що бовкнув зайве.

— Різцем, Мартіне?

Мене охопило якесь фантастичне почуття: ніби я втрапив у величезну павутину, яку сплів гігантський павук, і та павутина почала стискати мене. Я відчував, що задихаюся.

— Ти сказав "різцем". Я до тебе звертаюся, Мартіне... Я знов сягнув по сигарети. Закурив, усвідомлюючи, що руки в мене тремтять. Я не міг собі пробачити того, що ляпнув.

— Я... я не знаю, чого так сказав... Карле Юргене. Я... я, видно, дужче знервований, ніж мені самому здається... Крістіан згадував про якийсь гострий предмет, а я подумав про того хлопця з різцем у руці. Мабуть, просто за асоціацією. Певне, всього цього для мене забагато... А ти вже, бачу, звинувачуєш мене...

— Я нікого ні в чому не звинувачую, — крижаним голосом сказав Карл Юрген. — Та поки я не дізнався, хто саме вчинив замах на життя панни Лунде, підозра падає на всіх, хто був учора разом із нею.

— А члени правління Товариства аматорів поезії? — запитав я і почув, як безпорадно прозвучав мій власний голос.

— Я розмовляв із ними. їх було троє. Два поети і один автор детективів. У поетів був меланхолійний вигляд, автор детективів дивився на годинник. Він нам дуже допоміг. Панна Лунде залишила засідання в Дамгюсеті о пів на десяту, а полковник Лунде пішов через двадцять хвилин після неї. Всі три, — тобто два меланхоліки і автор детективів, — мають тверде алібі. Засідання відбувалося в Дамгюсеті. Звідти до Фрогнер-парку п'ять хвилин ходи. Вони вийшли з будинку об одинадцятій годині і всі три подалися до ресторану Блума. Там вони просиділи до пів на першу... Ну, а тепер ходімо до господарів. [269]

Ми пішли вниз.

Тобто Крістіан і Карл Юрген пішли, а я поплентався за ними. Як полковник Лунде дедалі помітніше втрачав свій військовий лоск, так і я втрачав маску бравого детектива-аматора.

Вони всі троє сиділи у вітальні: полковник Лунде, Люсі й Вікторія. З полковником Лунде й Люсі я вже розмовляв сьогодні, тож машинально глянув на Вікторію. Вигляд у неї був ще жалюгідніший, ніж учора. Вона ніби стала ще тонша. Великі зелені очі на вузькому розумному личку були заплакані.

Я не сумнівався, що Крістіан звернув на це увагу, але боявся, що Карл Юрген теж помітив її стан і зі своєю прискіпливістю зробить із цього якісь висновки для слідства.

Полковник Лунде сидів з газетою, Вікторія читала книжку, а Люсі — журнал "Все для сучасних жінок". Та навряд чи вони запам'ятали щось із тільки-но прочитаного. Коли Карл Юрген, з яким я разом ходив до школи і якого знав усе своє життя, міг нагнати на мене такого страху, то, мабуть, інших він лякав не менше.

Не те щоб Карл Юрген поводився неввічливо чи був жорстокий. Але він немовби втілював у собі непохитну й невблаганну справедливість. У присутності Карла Юргена, під поглядом його сірих, мов крига, і пронизливих, мов рентгенівське проміння, очей хіба що тільки ангел міг почувати себе цілком безневинним.

Ми сіли, тобто сів я і Крістіан. А Карл Юрген лишився стояти.

— Можна скористатися вашим телефоном, полковнику Лунде?

— Будь ласка. Он він там.

Карл Юрген зняв трубку. Цього разу я сидів теж так, що бачив, які цифри він накручує. Сорок два нуль шість п'ятнадцять. Кримінальна поліція міста Осло.

Я почув, як у трубці легенько клацнуло — там зняли трубку.

— Дайте мені чергового, — сказав Карл Юрген. Він почав чекати. Ми всі чекали.

— Це інспектор Карл Юрген Галл. Будь ласка, пошліть сержанта Ев'єна і сержанта Стена в дім полковника Лунде, схил Голменколен. Негайно. Дякую.

Він сів і кашлянув. Я знав, що зараз буде.

Зараз він почне допитувати їх — одного за одним. І я не розумів навіщо, адже вони вже склали свідчення минулої ночі, і я також склав. Нас вислухали, наші свідчення запротоколювали [270] , зачитали їх нам, і ми підписалися під ними. І Карл Юрген потім читав їх. А проте я знав, що він має намір почати все наново.

Він глянув по черзі на кожного з них. І на мене також. Тоді сказав незворушним голосом, що в таких випадках діяв з подвійною силою:

— Коли ви складали свідчення минулої ночі, всіх вас питали, чи ви були вчора на могилі Вікторії Лунде.

Вікторія заплакала.

— Хіба Вікторії неодмінно... — почав полковник Лунде.

— Ні, — відповів Карл Юрген. Голос у нього полагіднішав. — Якщо хочеш, можеш іти спати, Вікторіє.

— То я піду...

Цього разу полковник Лунде не загадав їй чемно присісти. Я підвівся, щоб відчинити їй двері, але Крістіан випередив мене.

Дівчина не глянула на нас, ми тільки чули, як затихали її легкі кроки на сходах.

Карл Юрген вернувся до перерваної розмови:

— Я дозволив Вікторії піти, тому що вона чесно відповіла на поставлене їй минулої ночі запитання. її запитали, чи вона була на могилі своєї матері. Вона відповіла, що не була там, і сказала правду.

Він дістав сигарету. Препогана звичка — зволікати саме тепер, коли всі ми сиділи, мов на лаві тортур. Звичайно, я тієї хвилини забув, що часом робив те самісіньке. І не тому, що хотів помучити когось, а тільки тому, що буває важко почати.

— Вам, пані Лунде, ставили те саме запитання. І вам, полковнику Лунде. Доцента Бакке не треба було питати, бо це він знайшов панну Лунде. Але йому також учора ввечері довелося здати в поліцію своє взуття.

Карл Юрген кілька разів затягнувся сигаретою.

— Нам пощастило з погодою, — повів далі він. Це вже скидалося на товариську розмову. — Була хвилина, коли здавалося, що нам доведеться скрутно, надто густий почав іти сніг. А проте ми встигли. Нам удалося зняти чіткі відбитки слідів біля могили Вікторії Лунде, поки сніг засипав їх. Ми вже отримали висновок з лабораторії Управління кримінальної поліції...

Я глянув на Люсі. Вона побіліла, як полотно, й нервово обсмикувала свою коротку сукню. їй ніяк не вдавалося прикрити коліна, руки в неї тремтіли.

— Я там не була... — сказала вона.

— Ви обоє обдурили нас, — мовив Карл Юрген. — Ви обоє були там. [271]

Голос його звучав цілком байдуже, і це було ще страшніше.

— Ми знайшли біля могили сліди, чіткі сліди чотирьох пар взуття. Одні сліди взуття панни Лунде. Другі — взуття доцента Бакке...

Полковникове обличчя змінилося. На його худих смаглявих вилицях проступили дві червоні плями, наче від лихоманки.

— Треті сліди належать вам, полковнику Лунде. Це цілком очевидно. А четверті — вам, пані Лунде. Це ще очевидніше.

У двері подзвонили.

— Піди відчини, Мартіне.

Я вийшов у вестибюль з лосячою головою на стіні й відчинив надвірні двері.

Перед порогом у темряві стояв сержант Ев'єн у сірому пальті, підперезаному паском, і ще один чоловік, нижчий за нього, також у сірому пальті, підперезаному паском. Обидва вони тримали в руках сірі капелюхи.

— Заходьте, — сказав я.

Вони зайшли, повісили пальта на гачки біля входу й поклали капелюхи на поличку над гачками.

— Прошу сюди, — сказав я.

У вітальні всі сиділи так, як я їх залишив.

— Це наші співпрацівники Ев'єн і Стен, — сказав Карл Юрген.

Полковник Лунде нічого не відповів.

— Згідно зі статтею двісті двадцять першою кримінального кодексу ми повинні вчинити в будинку трус.

На обличчі в полковника знов проступили червоні плями.

— Отже, кажу ще раз: ви обоє були вчора ввечері на могилі пані Вікторії Лунде. Далі. Доктор Бакке визначив, що панну Лунде не тільки штовхнули на надгробок.