Герой нашого часу (фрагменти) - Лермонтов Михайло

Усі в один голос скрикнули.
— Finita la comedia!1 — сказав я до лікаря. Він не відповів і з жахом одвернувся.
Я знизав плечима й розкланявся з секундантами Грушниць-кого.
Спускаючись стежкою вниз, я помітив між розпадинами скель закривавлений труп Грушницького. Я мимоволі заплющив очі...
Відв'язавши коня, я кроком рушив додому. На серці в мене був камінь. Сонце здавалось мені тьмяним, проміння його мене не гріло.
Не доїжджаючи слобідки, я повернув праворуч ущелиною. Бачити людину було б мені тяжко: я хотів бути сам-один. Кинувши поводи й опустивши голову на груди, я їхав довго, нарешті опинився в місці, мені зовсім незнайомому; я повернув коня назад і почав відшукувати дорогу; вже сонце сідало, коли я під'їхав до Кисловодська, змучений, на змученому коні.
Лакей мій сказав мені, що заходив Вернер, і подав мені дві записки: одну від нього, другу... від Віри.
Віра написала, що вона в усьому призналася чоловікові. Вони від'їжджають, і з Печорі-ним вона більше ніколи не зустрінеться.
Я, як божевільний, вискочив на ґанок, стрибнув на свого Черкеса, якого водили по подвір'ю, і щодуху помчав дорогою в П'ятигорськ. Я нещадно поганяв змученого коня, який з хрипом і весь у милі мчав мене кам'янистим шляхом.
Сонце вже сховалося у чорній хмарі, що спочивала на гребені західних гір; в ущелині стало темно й сиро. Підкумок, пробираючись по камінню, ревів глухо й одноманітно. Я мчав, задихаючись від нетерплячки. Думка не застати вже її у П'ятигорську молотком ударяла мені в серце! — одну хвилину, ще одну хвилину бачити її, попрощатися, потиснути її руку... Я молився, проклинав, плакав, сміявся... ні, ніщо не виразить моєї тривоги, розпачу!.. Перед можливістю втратити її навіки Віра стала для мене дорожчою над усе на світі — дорожчою за життя, честь, щастя! Бог знає, які чудні, які скажені задуми роїлися в голові моїй... І тим часом я все мчав, поганяючи нещадно. І ось я став помічати, що кінь мій важче дихає; він разів зо два вже спіткнувся на рівному місці... Залишалося п'ять верст до Єсентуків — козацької станиці, де я міг пересісти на другого коня.
Усе було б врятовано, якби в мого коня вистачило сили ще на десять хвилин! Але раптом, піднімаючись із невеликого яру, при виїзді з гір, на крутому повороті, він тяжко впав на землю. Я спритно зіскочив, хочу підвести його, смикаю за повід — марно: ледве чутний стогін вирвався крізь зціплені його зуби; за кілька хвилин він здох; я залишився в степу сам-один, втративши останню надію; спробував іти пішки — ноги мої підломилися; виснажений тривогами дня й безсонням, я впав на мокру траву і, як дитина, заплакав.
І довго я лежав нерухомо і плакав гірко, не намагаючись тамувати сліз і ридань; я думав, груди мої розірвуться; вся моя твердість, вся моя холоднокровність — зникли як дим. Душа виснажилася, розум замовк, і якби в цю хвилину хто-небудь мене побачив, він би з презирством одвернувся.
Коли нічна роса і гірський вітер освіжили мою палаючу голову і думки набрали звичайного порядку, то я зрозумів, що гнатися за загиблим щастям безкорисно й безрозсудно. Чого ж мені ще треба? — бачити її? — навіщо? хіба не все закінчено між нами? Один гіркий прощальний поцілунок не збагатить моїх спогадів, а після нього нам тільки важче буде розлучатися.
Мені, однак, приємно, що я можу плакати! А втім, можливо, цьому причиною розхитані нерви, ніч, проведена без сну, дві хвилини проти дула пістолета й порожній шлунок.
Все на краще! це нове страждання, кажучи по-військовому, зробило в мені щасливу диверсію. Плакати здорово; і потім, напевне, якби я не проїхався верхи і не був змушений на зворотному шляху пройти п'ятнадцять верст, то й цієї ночі сон не склепив би очей моїх.
Я повернувся до Кисловодська о п'ятій годині ранку, кинувся на ліжко й заснув сном Наполеона після Ватерлоо.
Коли я прокинувся, надворі вже було темно. Я сів біля відчиненого вікна, розстебнув архалук, — і гірський вітер освіжив груди мої, ще не заспокоєні тяжким сном втоми. Вдалині за рікою, крізь верхи густих лип, що її отінюють, мигали вогні в будовах фортеці та слобідки. На подвір'ї в нас усе мовчало, в княгининому будинку було темно.
Увійшов лікар: лоб у нього був насуплений; він проти звичаю не простягнув мені руки.
— Звідки ви, лікарю?
— Від княгині Ліговської; дочка її хвора — розслаблення нервів... Та не в цьому річ, а ось що: начальство догадується, і хоч нічого не можна довести цілком, проте я вам раджу триматися обережніше. Княгиня мені казала нині, що вона знає, що ви стрілялися за її дочку. Їй усе цей старенький розповів... як лишень його? Він був свідком вашої сутички з Грушницьким у ресторації. Я прийшов застерегти вас. Прощайте. Можливо, ми більше не побачимось, вас зашлють куди-небудь.
Він на порозі зупинився: йому хотілося потиснути мені руку... і якби я показав йому щонайменше це бажання, то він кинувся б мені на шию; але я зостався холодний, як камінь, — і він вийшов.
От люди! всі вони отакі: знають зарані всі погані сторони вчинку, допомагають, радять, навіть схвалюють його, бачачи неможливість іншого засобу, — а потім умивають руки й одвертаються з обуренням від того, хто мав сміливість узяти на себе весь тягар відповідальності. Всі вони такі, навіть найдобріші, найрозумніші!..
Другого дня вранці, одержавши наказ від вищого начальства відправитися в фортецю N., я зайшов до княгині попрощатися.
Вона була здивована, коли на її запитання: чи маю я сказати їй що-небудь особливо важливе? — я відповів, що бажаю їй бути щасливою тощо.
— А мені треба поговорити з вами дуже серйозно. Я сів мовчки.
Зрозуміло було, що вона не знала, з чого почати; обличчя її побагровіло, пухлі її пальці стукали по столу; нарешті вона почала так, уривчастим голосом:
— Слухайте, мсьє Печорін! Я думаю, що ви благородна людина. Я вклонився.
— Я навіть певна цього, — продовжувала вона, — хоч ваша поведінка трохи сумнівна; але у вас можуть бути причини, яких я не знаю, і от їх ви тепер повинні мені довірити. Ви захистили дочку мою від наклепу, стрілялися за неї, — отже, ризикували життям... Не відповідайте, я знаю, що ви в цьому не признаєтесь, бо Грушницького вбито (вона перехрестилася). Бог йому простить — і, надіюсь, вам також!.. Це мене не стосується, я не смію осуджувати вас, бо дочка моя, хоч невинно, була цьому причиною. Вона мені все сказала... я гадаю, все: ви освідчилися їй у коханні... вона вам призналася в своєму (тут княгиня тяжко зітхнула). Та вона хвора, і я певна, що це не проста хвороба! Печаль таємна її вбиває; вона не признається, але я певна, що ви є цьому причиною... Послухайте: ви, може, думаєте, що я шукаю чинів, величезного багатства, — запевняю вас, даремно! Я хочу тільки щастя дочці. Ваше теперішнє становище незавидне, але воно може покращати: ви маєте достатки; вас любить дочка моя, вона вихована так, що буде щастям чоловіка, — я багата, вона в мене одна... Кажіть, що вас стримує?.. Бачите, я не повинна б вам усього цього говорити, але я покладаюся на ваше серце, на вашу честь; згадайте, в мене одна дочка... одна...
Вона заплакала.
— Княгине, — сказав я, — мені неможливо відповісти вам; дозвольте мені поговорити з вашою дочкою на самоті...
— Ніколи! — вигукнула вона, вставши зі стільця, дуже схвильована.
— Як хочете, — сказав я, збираючись іти.
Вона замислилася, зробила мені знак рукою, щоб я почекав, і вийшла.
Минуло хвилин з п'ять; серце моє дуже билося, але думки були спокійні, голова холодна; хоч як я шукав у грудях моїх бодай іскри кохання до милої Мері, та намагання мої були марні.
Ось двері відчинилися, і ввійшла вона. Боже! Як змінилася з того часу, відколи я не бачив її, — а чи давно ж?
Дійшовши до середини кімнати, вона похитнулася; я схопився, подав їй руку й довів її до крісла.
Я стояв навпроти неї. Ми довго мовчали; її великі очі, сповнені невимовного смутку, здавалося, шукали в моїх чогось схожого на надію; її бліді губи даремне намагалися усміхнутись; її ніжні руки, складені на колінах, були такі худі й прозорі, що мені стало жаль її.
— Княжно, — сказав я, — ви знаєте, що я з вас сміявся?.. Ви повинні ставитися до мене з презирством.
На її щоках виступив хворобливий рум'янець. Я говорив далі:
— Отже, ви мене любити не можете...
Вона одвернулася, сперлася ліктями на стіл, затулила очі рукою, і мені здалося, що в них блиснули сльози.
— Боже мій! — вимовила вона ледве чутно.
Це ставало нестерпним: ще хвилина, і я впав би їй у ноги.
— Отже, ви самі бачите, — сказав я по змозі твердим голосом і з вимушеною усмішкою, — ви самі бачите, що я не можу з вами одружитися, якби навіть ви цього тепер хотіли, то незабаром покаялися б. Моя розмова з вашою матінкою змусила мене порозумітися з вами так відверто і так грубо; я надіюся, що вона має хибну думку: вам легко її переконати в цьому. Ви бачите, я граю в ваших очах найжалюгіднішу і найгидкішу роль, і навіть у цьому признаюся; оце все, що я можу для вас зробити. Хоч яку б погану думку ви про мене мали, я їй скоряюся... Бачите, я перед вами негідний. Правда ж, коли навіть ви мене й любили, то з цієї хвилини відчуваєте презирство?
Вона обернулася до мене бліда, як мармур, тільки очі її чудесно блищали.
— Я вас ненавиджу... — сказала вона.
Я подякував, вклонився шанобливо і вийшов.
Через годину кур'єрська трійка мчала мене з Кисловодська. За кілька верст від Єсентуків я пізнав край дороги труп мого баского коня; сідло хтось зняв —мабуть, проїжджий козак, — і замість сідла на спині в коня сиділи два круки. Я зітхнув і відвернувся...
І тепер, тут, у цій нудній фортеці, я часто, пробігаючи думкою минуле, питаю себе: чому я не хотів ступити на цей шлях, що його відкрила мені доля, — шлях, де мене чекали тихі радощі і спокій душевний?.. Ні, я б не вжився у цьому становищі! Я, як матрос, народжений і зрослий на палубі розбійницького брига: його душа зжилася з бурями й битвами, і, викинутий на берег, він нудьгує і томиться, хай хоч як манить його тінистий гай, хай хоч як світить йому мирне сонце; він ходить собі цілий день по прибережному піску, вслухається в одноманітний гомін прибою і вдивляється в млисту далину: чи не майне там на блідій лінії, що відділяє синю безодню від сірих хмарин, жадане вітрило, що спочатку скидається на крило морської чайки, але дедалі відділяється від піни валів і рівним бігом наближається до пустельної пристані...
ІІІ
ФАТАЛІСТ
Якось Печоріну довелося прожити два тижні в козачій станиці.