Герой нашого часу (фрагменти) - Лермонтов Михайло

Його мета — зробитися героєм роману. Він так часто намагався запевнити інших у тому, що він істота, не створена для світу, приречена на якісь таємні страждання, що він сам майже впевнився в цьому. Тим-то він так гордо носить свою товсту солдатську шинелю. Я його зрозумів, і він за це мене не любить, хоч зовнішньо ми в якнайдружніших взаєминах. Грушницький має репутацію надзвичайно хороброї людини; я його бачив у бою: він махає шаблею, вигукує і кидається вперед, зажмуривши очі. Це якась неросійська хоробрість!..
Я його також не люблю: я почуваю, що ми коли-небудь стикнемося з ним на вузькій дорозі, і одному з нас не минути біди.
Приїзд його на Кавказ — також наслідок його романтичного фанатизму: я певен, що напередодні від'їзду з батьківського села він казав з похмурим виглядом якій-небудь гарненькій сусідці, що він їде не так, просто, служити, а що шукає смерті, бо... тут він, певне, затулив очі рукою і продовжував так: "Ні, ви (або ти) цього не повинні знати! Ваша чиста душа здригнеться! Та й нащо? Що я для вас? Чи зрозумієте ви мене?.." і так далі.
Він мені сам казав, що причина, яка спонукала його вступити в К. полк, залишиться вічною таємницею між ним і небесами.
А втім, Грушницький у ті хвилини, коли скидає трагічну мантію, досить милий і кумедний. Мені цікаво бачити його з жінками: отут він, я гадаю, старається!
До криниці підійшли дві дами. Грушницький повідомив, що це княгиня Ліговська та її дочка Мері. Вони тут лише три дні. Грушницький не хоче з ними знайомитися, бо гордовиті аристократи дивляться на армійців, як на дикунів.
... В цей час дами відійшли від колодязя й порівнялися з нами. Грушницький встиг прибрати драматичну позу з допомогою милиці і голосно відповів мені по-французькому:
— Mon eher, je hais les hommes pour ne pas les mepriser, car autrement la vie serait une farce trop degoUtante1.
Гарненька княжна обернулася й обдарувала промовця довгим цікавим поглядом. Вираз цього погляду був незрозумілий, але не глузливий, і з цим я внутрішньо від душі поздоровив його.
— Ця княжна Мері прегарненька, — сказав я йому. — В неї такі оксамитні очі, — саме оксамитні: я тобі раджу присвоїти цей вислів, говорячи про її очі; нижні й верхні вії такі довгі, що сонячне проміння не відбивається в її зіницях. Я люблю ці очі без блиску: вони такі м'які, вони немовби тебе гладять... А втім, здається, в її обличчі тільки й є хорошого... А що, в неї зуби білі? Це дуже багато важить! Жаль, що вона не усміхнулася на твою пишну фразу.
— Ти говориш про гарненьку жінку, як про англійського коня, — сказав Грушницький з обуренням.
— Mon cher, — відповів я йому, намагаючись підібратися під його тон, — je méprise les femmes pour ne pas les aimer, car autrement la vie serait un mélodrame trop ridicule1.
Я повернувся й пішов від нього геть. З півгодини гуляв я по виноградних алеях, по вапнякових скелях і по звислих між ними чагарниках...
Біля джерела Печорін став свідком цікавої сцени. Грушницький упустив свою склянку на землю. Хвора нога не давала йому змоги нахилитися за нею. Тоді княжна Мері підняла склянку і віддала Грушни-цькому. Юнкер був зворушений благородством княжни. Печоріну, навпаки, хотілося його подратувати.
13 травня.
Нині вранці зайшов до мене лікар; його ім'я Вернер, але він росіянин. Що тут дивного? Я знав одного Іванова, який був німець.
Вернер — людина варта уваги з багатьох причин. Він скептик і матеріаліст, як майже всі медики, а разом з тим і поет, і не на жарт, — поет на ділі завжди і часто на словах, хоч зроду не написав двох рядків вірша. Він вивчав усі живі струни серця людського, як вивчають жили трупа, але ніколи не вмів він скористатися своїм знанням; так іноді прекрасний анатом не вміє вилікувати від лихоманки! Звичайно Вернер нишком глузував зі своїх хворих; але я раз бачив, як він плакав над солдатом, який помирав... Він був бідний, мріяв про мільйони, а для грошей не зробив би зайвого кроку: він мені раз казав, що скоріше зробить послугу ворогові, ніж другові, бо це означало б продавати свою добродійність, тимчасом як ненависть тільки посилиться відповідно до великодушності противника. В нього був злий язик: під вивіскою його епіграми не один добряк набув слави вульгарного дурня; його суперники, заздрі водяні медики, розпустили чутку, ніби він малює карикатури на своїх хворих, — хворі оскаженіли, майже всі йому відмовили. Його приятелі, тобто всі істинно порядні люди, що служили на Кавказі, марно намагалися відновити його занепад.
Його зовнішність була з тих, які з першого погляду вражають неприємно, але які подобаються згодом, коли око навчиться читати в неправильних рисах відбиток душі випробуваної і високої. Бували приклади, що жінки закохувалися в таких людей до божевілля і не проміняли б їхньої потворності на красу найсвіжіших і найрожевіших евдіміонів2; треба віддати справедливість жінкам: вони мають інстинкт краси душевної; через те от, можливо, люди, подібні до Вернера, так пристрасно люблять жінок.
Вернер був малий на зріст, і худий, і кволий, як дитина; одна нога в нього була коротша за другу, як у Байрона; в порівнянні з тулубом голова його здавалась величезною; він стриг волосся під гребінець, і нерівності його черепа, оголені таким чином, вразили б френолога чудним сплетінням протилежних нахилів. Його маленькі чорні очі, завжди неспокійні, намагались проникнути у ваші думки. В його одягу помітно було смак і охайність; його худорляві, маленькі й жилаві руки красувалися у світло-жовтих рукавичках. Його сюртук, галстук і жилет були завжди чорного кольору. Молодь прозвала його Мефістофелем; він вдавав, ніби сердиться за це прізвисько, але насправді воно тішило його самолюбство. Ми один одного скоро зрозуміли і стали приятелями, бо до дружби я не здатний: з двох друзів завжди один раб другого, хоч часто жоден з них у цьому собі не признається; рабом я бути не можу, а панувати в цьому випадку — справа стомлива, бо треба разом з цим і обманювати; і до того ж у мене є лакеї і гроші! Ось як ми зробилися приятелями: я зустрів Вернера в С... серед численного й галасливого кола молоді; розмова набрала наприкінці вечора філософсько-метафізичного напряму; розмовляли про переконання: кожен був переконаний у всякій всячині.
— Щодо мене, то я переконаний лише в одному... — сказав лікар.
— У чому ж це? — спитав я, бажаючи почути думку людини, яка досі мовчала.
— У тому, — відповів він, — що рано чи пізно, одного чудового ранку я помру.
— Я багатший за вас, — сказав я, — в мене, крім цього, є ще переконання — саме те, що я одного прегидкого вечора мав нещастя народитися.
Усі вважали, що ми говоримо нісенітницю, а, далебі, ніхто з них нічого розумнішого за це не сказав. З цієї хвилини ми відзначили в натовпі один одного. Ми часто сходилися разом і розмовляли вдвох про абстрактні речі дуже серйозно, поки не помічали обидва, що ми взаємно один одного морочимо. Тоді, подивившись значуще один одному в очі, як робили римські авгури1,
за словами Цицерона, ми починали реготати і, нареготавшись, розходилися задоволені зі свого вечора.
Я лежав на дивані, втупивши очі в стелю і заклавши руки під потилицю, коли Вернер увійшов до моєї кімнати. Він сів у крісло, поставив палицю в куток, позіхнув і повідомив, що надворі стає гаряче. Я відповів, що мене непокоять мухи, — і ми обидва замовкли.
— Зауважте, любий лікарю, — сказав я, — що без дурнів було б на світі дуже нудно... Подивіться, ось нас двоє розумних людей; ми знаємо зарані, що про все можна сперечатися до безконечності, і тому не сперечаємось; ми знаємо майже всі потаємні думки один одного; одне слово — для нас ціла історія; бачимо зерно кожного нашого почуття крізь потрійну оболонку. Печальне для нас смішне, смішне — сумне, а взагалі, правду кажучи, ми до всього досить байдужі, крім самих себе. Отже, обміну почуттів і думок між нами не може бути: ми знаємо один про одного все, що хочемо знати, і знати більше не хочемо; залишається один спосіб: розповідати новини. Скажіть же мені яку-небудь новину.
Вернер повідомив, що княжна вважає Грушницького, який одягнений у солдатську шинелю, розжалуваним у солдати за дуель. Княгиня зацікавилася Печоріним, бо його історія наробила в Петербурзі багато галасу. Мері слухала матір із цікавістю. Лікар зауважив, що Печорін став в її уяві героєм роману в новому стилі. Ще Вернер зустрів у Ліговських блондинку середнього зросту з правильними рисами обличчя і чорною
родимкою на правій щоці.
...Коли він пішов, страшенний смуток стис мені серце. Чи доля нас звела знову на Кавказі, чи вона навмисне сюди приїхала, знаючи, що мене зустріне?.. і як ми зустрінемось?.. і потім, чи вона це?.. Мої передчуття ніколи мене не вводили в оману. Нема на світі людини, над якою минуле набувало б такої влади, як наді мною. Кожне нагадування про минулу печаль чи радість болісно вдаряє в мою душу і викликає в ній усе ті ж звуки... Я по-дурному створений: нічого не забуваю — нічого!
По обіді Печорін пішов на бульвар. Навколо княгині та її доньки був чималий гурт молоді. Григорій Олександрович зупинив двох знайомих офіцерів і почав з ними дотепну розмову. Потроху всі з кола княжни приєдналися до гуртка Печоріна. Він зрозумів, що княжна не на жарт розсердилася на нього.
Грушницький стежив за нею, як хижий звір, і не впускав її з ока: закладаюся, що завтра він буде просити, щоб його хто-небудь відрекомендував княгині. Вона буде дуже рада, бо їй нудно.
16 травня.
Протягом двох днів мої справи страшенно просунулися. Княжна мене остаточно ненавидить; мені вже переповідали дві-три епіграми в мою адресу, досить дошкульні, але водночас дуже приємні. Їй страшенно чудно, що я, який звик до хорошого товариства, який в таких близьких стосунках з її петербурзькими кузинами й тітоньками, не намагаюсь познайомитися з нею. Ми зустрічаємось щодня біля колодязя, на бульварі; я докладаю всіх своїх сил на те, щоб відтягати її залицяльників, блискучих ад'ютантів, блідих москвичів та інших, — і мені майже завжди щастить. Я завжди ненавидів гостей у себе: тепер у мене щодня повна хата, обідають, вечеряють, грають — і, який жаль, моє шампанське тріумфує над силою магнетичних її оченят!
Вчора я її зустрів у магазині Челахова; вона торгувала чудовий персидський килим.