Заповіт - Лермонтов Михайло
Запрошуємо вас відкрити сторінки неперевершеного твору «Заповіт» від видатного російського поета Михайла Лермонтова. Цей літературний шедевр доступний для читання на readbooks.com.ua, в бібліотеці, яка завжди готова збагатити ваше духовне життя.
«Заповіт» — це вірш, який ввійшов у скарбницю світової літератури і став втіленням глибини поетичної майстерності та філософських роздумів. Лермонтов вдало поєднує у цьому творі поетичну красу, романтику і заглиблення у внутрішній світ героя.
У «Заповіті» поет розповідає про свої мрії, прагнення та незламну волю. Герой, знаходячись на межі життя і смерті, віддає останній звук свого серця на користь майбутнім поколінням. Його «заповіт» — це прагнення до свободи, до народу, до відродження.
У цьому вірші ви знайдете глибоку емоційну силу, яка переповнює кожне слово. Лермонтов зумів вкласти в «Заповіт» безсмертну любов до Батьківщини та жагу до боротьби за неї. Читаючи цей вірш, ви переживатимете разом з героєм його найвищі і найтяжчі моменти.
«Заповіт» — це неперевершений шедевр, який доторкнеться до кожної струни вашої душі. Ви зануритеся в світ поетичної магії, де кожне слово вагоме і заряджене енергією поета. Відчуйте магнетизм цього вірша, його незабутню красу та велич у словах.
Віч-на-віч, брате, я б хотів
З тобою говорить:
На світі, кажуть, мало днів
Мені лишилось жить.
Додому скоро йти тобі:
Гляди ж... Та що там! Далебі,
На цілім світі, друже,
До мене всім байдуже.
Коли б спитав тебе хто-будь...
Ну, хто б не запитав,
Скажи, що я навиліт в грудь
Поранений упав;
Що вмер не при своїй порі,
Що кепські наші лікарі,
Що батьківському краю
Уклін я посилаю.
Навряд чи ти моїх батьків
Ще знайдеш між живих...
Повір, що справді б не хотів
Я засмутити їх.
Та коли хто й живий з рідні,
Скажи, що лінь писать мені,
Що я з полком в поході
Й що ждать на мене годі.
Сусідка є у них одна...
Не знати як давно
Кохались ми... Мене вона
Забула... Все одно
Ти розкажи всю правду їй,
Нікчемне серце не жалій;
Поплаче для годиться:
Їй сльози — що водиця!
Переклад Грязнова Олександра Андрійовича
З тобою, брате, сам на сам
Хотів би говорить:
День-два, як вірить лікарям,
Мені лишилось жить!
Додому вернешся — дивись
Нікому не проговорись;
Хоча по правді, друже,
До мене всім байдуже.
Ну, а якщо вже хтось мою
Особу спом'яне,
Скажи, що в груди у бою
Поранили мене,
Що вмер я чесно за царя
Під ранок, як зійшла зоря,
І що своєму краю
Уклін я посилаю.
Батьків у рідній стороні
Чи знайдеш ти живих?
Зізнаюсь, жаль було б мені
Засмучувати їх.
Як хтось живий, скажи їм ти —
Лінуюсь я писать листи,
А полк в похід послали,
Щоб краще не чекали.
Сусідка є у них одна...
Не бачились давно.
Хоч не спитає вже вона
Про мене, все одно —
Ти розкажи всю правду їй,
Порожнє серце не жалій;
Нехай вона поплаче...
Їй все дарма, одначе!
